Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

кімнатах, я залишався на місці. Розумів, що не варто ставити під загрозу думку Алверона про мене, вже й так невисоку, звертаючись до нього без виклику.

За годину до обіду до моїх кімнат навідався віконт Джермен із кількома сторінками записаних від руки пліток. Також він приніс колоду карт, очевидно, вирішивши наслідувати Бредона. Він запропонував мені навчитися грати у дрозда і, поки я ще навчався, погодився грати на смішні гроші — одненький срібний біт за руку.

Віконт здуру дозволив мені здавати карти й пішов трохи невдоволений, коли я виграв вісімнадцять рук поспіль. Гадаю, можна було повестися й делікатніше. Можна було пограти з ним, наче з рибиною на гачку, й видурити в нього половину маєтностей, але я не був на це налаштований. Думи мої були не з приємних, і я волів побути з ними на самоті.

***

За годину після обіду я вирішив, що мені вже не треба добуватися ласки в мейра. Якщо Алверон бажає довіряти своєму зрадливому лакею, це його справа. Я ж тепер ні за які гроші ні хвилини більше не сидітиму в кімнаті без діла, чекаючи під дверима, наче побитий пес.

Я накинув плащ, узяв футляр для лютні й вирішив прогулятись Олов’яною вулицею. Якщо я знадоблюся мейрові, поки мене не буде, він, хай йому грець, може й лишити записку.

Уже майже вийшовши в коридор, я побачив вартового, що виструнчився під моїми дверима. Він був із варти самого Алверона, вбраний у його кольори: сапфір та слонова кістка.

Якусь мить ми стояли нерухомо. Питати, чи через мене він сюди прийшов, було безглуздо. На двадцять футів довкола не було жодних інших дверей, окрім моїх. Я зазирнув йому в очі.

— А ви…

— Джейс, пане.

Принаймні мене досі називають «паном». Це чогось та й варте.

— І ви тут через?..

— Я прийшов супроводити вас, якщо ви вийдете з кімнати, пане.

— Авжеж.

Я знову зайшов до кімнати й зачинив за собою двері.

Він дістав наказ від Алверона чи від Стейпса? У принципі, байдуже.

Я вийшов через вікно, в сад, подолав маленький струмочок, пройшов за живоплотом і видерся на частину декоративної кам’яної стіни. Багрянець мого плаща не найкраще підходив для скрадання в садку, зате непогано зливався з червоною черепицею дахів.

Опісля я вибрався на дах стаєнь, подолав сінник і вийшов через задній хід покинутої повітки. Далі просто перескочив огорожу й покинув маєток мейра. Просто!

Я зазирнув до дванадцяти шинків на Олов’яній вулиці, перш ніж відшукав той, у якому зупинилася Денна. Її там не було, тож я пішов вулицею далі, тримаючи очі розплющеними й довірившись своєму талану.

Я помітив Денну годину по тому. Вона стояла на краю натовпу й дивилася виставу на розі вулиці. Хочете — вірте, хочете — ні, але показували «Три гроші за бажання».

Шкіра в Денни була темніша, ніж коли я востаннє бачив її в Університеті, засмагла від мандрів. Вона була вбрана в сукню з високим комірцем, відповідно до місцевої моди. Її темне волосся падало прямою копицею на спину — тільки одна тоненька кіска трималася поближче до обличчя.

Я привернув її увагу тієї ж миті, коли Кропива прокричав свою першу репліку у п’єсі:

Я зцілю всяку напасть!

Це рятунок, не капость!

Мої зілля дешеві, та поможуть за мить!

Серце якось здає

Чи вона не дає?

То ходіть сюди й засіб

Для себе знайдіть!

Побачивши мене, Денна всміхнулася. Ми могли б залишитися там, щоб подивитися виставу, та я вже знав, чим вона закінчиться.

***

Кілька годин по тому ми з Денною їли солодкий вінтський виноград у затінку Прямовису. Якийсь працьовитий каменяр ­витесав у білому камені кручі неглибоку нішу й вирізьбив гладенькі кам’яні сидіння. Це затишне місце ми знайшли, безцільно вештаючись містом. Ми були самі, і я почувався найбільшим щасливчиком на світі.

Шкодував я лише про те, що не маю при собі Денниного персня. Цей несподіваний подарунок ідеально пасував би до нашої несподіваної зустрічі. Ба більше, я навіть розповісти про нього не міг. Інакше був би змушений зізнатися, що скористався ним як заставою для позики в Деві.

— Здається, ти живеш непогано, — зауважила Денна, потираючи пальцями край мого багряного плаща. — Покинув книжне життя?

— Пішов у відпустку, — виправдався я. — Зараз я допомагаю з дечим мейрові Алверону.

Вона округлила очі від захвату.

— Ану розказуй.

Я зніяковіло відвів погляд.

— На жаль, не можу. Делікатні питання і все таке, — прокашлявся і спробував змінити тему. — А в тебе що? Ти, здається, теж живеш непогано, — легенько провів двома пальцями по вишивці, що прикрашала високий комір її сукні.

— Ну, з мейром я не знаюся, — сказала Денна, з утрируваною шанобливістю махнувши рукою в мій бік. — Але як я писала у своїх листах…

— Листах? — перепитав я. — Ти надіслала не одного ­листа?

Денна кивнула.

— Три з моменту від’їзду, — відповіла. — Вже була готова сісти за четвертий, але ти врятував мене від цього клопоту.

— Я отримав лиш один, — зізнався я.

Денна знизала плечима.

— Все одно мені більше хотілося б розповісти тобі особисто, — вона зробила драматичну паузу. — Нарешті дістала покровителя офіційно.

— Справді? — із захватом перепитав я. — Денно, це ж чудо­ва новина!

Денна гордо всміхнулася. Її зуби здавалися білими на тлі світло-горіхового обличчя, що засмагло в дорозі. Губи в неї, як завжди, були червоні без жодної фарби.

— Він придворний тут, у Северені? — запитав я. — Як його звати?

Деннине усміхнене личко стало серйозним, а усмішка, що грала на її вустах, — спантеличеною.

— Сам знаєш, що я не можу тобі сказати, — насварилася вона. — Знаєш, як ревно він оберігає свій особистий простір.

Мій захват зник, і я похолов.

— О ні! Денно! Це ж не той самий хлопака, що раніше? Той, хто відправив тебе грати на тому весіллі у Требоні?

Денна спантеличилася.

— Звісно, він. Назвати тобі його справжнє ім’я я не можу. Як ти там звав його раніше? Пан Ільма?

— Пан Ясен, — виправив я, і з цими словами мій рот неначе наповнився попелом. — А ти принаймні знаєш його справжнє ім’я? Він назвав його тобі, перш ніж ти зголосилася?

— Я гадаю, що знаю його справжнє ім’я, — знизала вона плечима і провела рукою крізь волосся. Коли її пальці торкнулися кіски, вона неначе здивувалася, що намацала її, та швидко заходилася розплітати. Її спритні пальці розгладили волосся. — А якщо й ні, то яке це має значення? Квоуте, таємниці є в усіх. Мене не надто цікавить, які таємниці в нього: головне, щоб він залишався чесним зі мною. Досі він був дуже щедрим.

— Денно, він не просто потайний, — заперечив я. — Ти так його описуєш, що мені здається: він або параноїк, або вплутався в якісь небезпечні справи.

— Не знаю, чому ти так налаштований проти нього.

Мені не вірилося, що вона може таке сказати.

— Денно, він же бив тебе до непритомності.

Вона заціпеніла.

— Ні, — її рука потягнулася до синця, що загоювався в неї на щоці. — Ні, не бив. Я ж тобі казала. Я впала під час прогулянки