Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

отримаєте, то вб’єте й мене.

Він терпляче поглянув на неї.

— По всьому кордону штатів Айдахо і Ореґон стояли застави, і вони шукали Суддю Фарріса, це правда. Але не для того, щоб його вбити! Наказ був привести його до мене. Я до вчорашнього дня перебував у Портленді. Я хотів поговорити з ним так, як зараз із тобою, люба: спокійно, розумно, тверезо. Двоє моїх охоронців побачили його в Копперфілді, штат Ореґон. Він вискочив і став по них стріляти — одного поранив, а другого вбив на місці. Поранений спочатку вбив Суддю, а потім помер сам. Мені шкода, що так вийшло. Може, навіть сильніше шкода, ніж ти можеш подумати й зрозуміти.

На його очі впала тінь, і вона ледь не повірила йому… але, мабуть, не так, як він би хотів. І вона знову відчула холодність.

— А тут розказують інакше.

— Чи їм вір, чи мені, люба. Але не забувай, що наказую тут я.

Він говорить переконливо… збіса переконливо. Він видається майже безкривдним — але ж це не зовсім правда, еге ж? Це відчуття виникало в неї просто від того, що він — людина… чи щось у людській подобі. Ці слова цілком могли перетворити її на пластилін у його руках. Він справляє гарне враження, має політичний хист зруйнувати дощенту ваші найпереконливіші аргументи… але робить він це в такий спосіб, який Дейні здається надзвичайно підозрілим.

— Якщо ви не хочете війни, то навіщо ті літаки і все інше, що робиться в Індіан-Спрінгс?

— Оборона, — швидко відповів він. — Ми подібне робимо й на озері Сьорлс у Каліфорнії[149], і на військовій авіабазі Едвардс. Є і ще одна група на атомному реакторі в Якіма-Рідж, що в штаті Вашингтон. Ваші теж це будуть робити… коли ще не почали.

Дейна дуже повільно похитала головою.

— Коли я залишала Зону, там усі ще були зайняті ввімкненням електрики.

— І я був би радий прислати їм двох-трьох техніків, тільки от мені відомо, що ваш Бред Кічнер уже все непогано владнав. Учора там сталася невелика аварія, але він швидко розв’язав проблему. На Арапаго сталося перевантаження мережі.

— Звідки ви знаєте?

— О, в мене є свої канали, — весело промовив Флеґґ. — Бабуся повернулася, до речі. Славна старенька бабуся.

— Матінка Ебіґейл?

— Так, — його погляд став далеким, каламутним — може, сумним. — Вона померла. На жаль. Я вельми сподівався побачити її особисто.

— Померла? Матінка Ебіґейл померла?

Його погляд прояснів, і він усміхнувся їй.

— Тебе дійсно так це дивує?

— Ні, але мене дивує, що вона повернулась. І ще більше — що ви про це знаєте.

— Вона повернулася померти.

— Вона щось казала?

Лише на мить маска веселощів сповзла з лиця Флеґґа, і стало помітне чорне, гнівне зусилля.

— Ні, — сказав він. — Я подумав, що вона могла… могла б щось сказати. Але вона померла в комі.

— Ви точно знаєте?

Він знову завсміхався променисто, немов сонце, що розганяє ранковий туман.

— Та годі про неї, Дейно. Поговоримо про речі приємніші, наприклад, про твоє повернення в Зону. Я певен, що тобі більше хочеться бути там, ніж тут. Я з тобою хотів би дещо передати.

Він сунув руку під свою сорочку, витяг бавовняну торбу і вийняв з неї три мапи з тих, які видають на автозаправках. Він вручив їх Дейні, яка з дедалі більшим здивуванням дивилася на них. На мапах були зображені сім західних штатів. Деякі ділянки їх були заштриховані червоним. Унизу на кожній мапі було підписано, в яких місцях населення почало зростати.

— Ви хочете, щоб я це взяла?

— Так. Я знаю, де ваші. Тож я б хотів, щоб у вас знали, де мої. Хай це буде жестом довіри і дружби. А коли повернешся, я хочу, щоб ти їм переказала: Флеґґ їм не бажає зла, і люди Флеґґа не бажають вам зла. Скажи їм, хай більше не шлють шпигунів. Якщо хочуть присилати сюди людей, то хай це зветься дипломатичною місією… чи навчальним обміном… та хоч як завгодно. Але хай приходять відкрито. Перекажеш?

Вона була ошелешена, в неї все починало пливти перед очима.

— Звичайно, перекажу. Але…

— Це все, — він підняв свої долоні, відкрив їх. Вона щось помітила і тривожно нахилилася вперед.

— На що ти дивишся? — у його голосі з’явилася різкість.

— Ні на що.

Але вона дещо помітила, і з того виразу, що промайнув на лиці Флеґґа, зрозуміла, що й він про це здогадався. На долонях у Флеґґа не було ліній. Вони були гладенькі, як шкіра на животі новонародженого. Ні лінії життя, ні лінії серця, ніяких кілець, петель, браслетів. Узагалі… нічого.

Вони дивилися одне на одного, як видавалося, дуже довго.

Тоді Флеґґ підскочив і пішов до свого столу. Дейна теж підвелася. Вона вже практично повірила, що він може її відпустити. Він сів на край столу і присунув до себе пристрій зв’язку.

— Скажу Ллойдові, хай свічки й контакти на твоєму мотоциклі поміняє, — сказав він. — І хай заправлять. Що, тепер немає чого турбуватися зменшенням запасів нафти і цінами на пальне? Усього доволі. Хоча був такий день — я його пам’ятаю, і ти, певне, теж, Дейно, — коли здавалося, що весь світ злетить у повітря низкою атомних вибухів через брак бензину з високим октановим числом. — Флеґґ похитав головою. — Люди дуже, дуже дурні.

Він натиснув кнопку зв’язкового пристрою.

— Ллойде!

— Так, я тут.

— Чи організуєш ти, щоб Дейні заправили, підладнали мотоцикл, і хай поставлять перед готелем? Вона скоро залишить нас.

— Так.

Флеґґ вимкнув зв’язок.

— Ну от і все, люба.

— І я можу… просто йти?

— Так, мем. Був радий поспілкуватися.

Він показав на двері… ховаючи долоню.

Дейна пішла до дверей. Не встигла вона торкнутися ручки, як він сказав:

— А, і ще одне. Суто дрібниця.

Дейна озирнулася до нього. Він усміхався їй, і усмішка була дружня, але раптом він нагадав їй здоровенного чорного мастифа, в якого язик звисає на гострі білі зуби, якими пес може відірвати шмат руки, як ганчірку.

— Що?

— Тут є один чи більше ваших, — промовив Флеґґ. Його усмішка стала ще ширшою. — Хто б це міг бути?

— Ну звідки мені знати? — спитала Дейна, і в голові пронеслося: «Том Каллен!.. Невже це він?»

— О, йди додому, люба. Гадаю, ми все з’ясували.

— Справді, — промовила вона. — Просто подивіться на ситуацію прямо — і побачите, що я абсолютно чесно кажу. Комітет послав мене… і Суддю… і не знаю скількох іще… і вони діяли дуже обережно. Щоб ми