Читати книгу - "Чотири сезони"

поведінка в початкових класах і що в місті думають про твою сім’ю. Там вирішують тільки те, чи ти не будеш погано впливати на всіх тих гівнюків із курсів для коледжу. Але, може, я й спробую пробитися. Сам. Не знаю, чи вийде, але спробую. Бо я хочу вирватися з Касл-Рока, поїхати в коледж і більш ніколи не бачити свого старого і братів. Я хочу поїхати туди, де ніхто мене не знатиме й на мені не буде чорних плям, а там вже почну все спочатку. Але не знаю, чи в мене вийде.

— Чому ні?

— Люди. Люди тягнуть на дно.

— Хто? — спитав я, а сам подумав, що він, певно, має на увазі вчителів, дорослих монстрів типу міс Саймонз, яка хотіла нову спідницю, чи, може, свого брата Очиська, який зависав з Ейсом, Біллі, Чарлі та рештою. А може, своїх батьків.

Але він сказав:

— Друзі тягнуть тебе на дно, Ґорді. Хіба ти не знав? — І він показав жестом на Верна й Тедді, які стояли й чекали, коли ми їх наздоженемо. Вони саме реготали з чогось: Верн — той мало не лускався зі сміху. — Твої друзяки. Вони як ті потопельники, що хапають тебе за ноги. Урятувати їх ти не можеш. Можеш лише втопитися разом із ними.

— Ворушіться, черепахи! — крізь сміх загорлав Верн.

— Та йдемо! — гукнув у відповідь Крис, і не встиг я нічого відповісти, як він побіг. Я припустив за ним, але він їх наздогнав раніше, ніж я — його.

18

Ми ще милю пройшли й вирішили стати на ніч. Денне світло ще не вичахло остаточно, проте ніхто не хотів ним користатися. Ми були вбиті після сцени на звалищі, та ще й на залізничному мосту страху натерпілися, але суть була не тільки в цьому. Ми вже зайшли в Гарлоу і заглибилися в ліс. Десь попереду нас чекав мертвий малий: певно, розплющений і весь вкритий мухами. А ще хробаками, бо вже стільки часу минуло. Наближалася ніч, і ніхто з нас не хотів близько підходити до нього вночі. Я десь читав (здається, в оповіданні Елджернона Блеквуда), що привид людини валандається коло трупа, аж поки той труп гідно не поховають за християнським звичаєм. І мені зовсім не хотілося прокинутися вночі й стикнутися ніс до носа з сяючою безтілесною примарою Рея Бравера, що стогне, белькоче й літає поміж темних шурхотливих сосон. Спинившись на тому місці, ми подумали, що так нас од нього відділятиме принаймні десять миль. І, авжеж, усі четверо розуміли, що привидів не існує, але десять миль видавалися цілком пристойною відстанню на той випадок, котрого, як усі знали, не може бути.

Верн, Крис і Тедді назбирали дров і на шлаку розклали скромне багаття. Крис прогріб у землі навколо нього рівчак — дрова були сухі, як порох, тож він не хотів ризикувати. Поки вони цим займались, я нагострив кілька паличок і наробив «піонерських курячих гомілок», як їх називав колись мій брат Денні, — кульки м’яса для гамбургерів понастромлював на зелені шпичаки, щоб посмажити. А ті троє сміялися й пащекували про те, хто краще вміє дрова збирати (у всіх це вміння прямувало до нуля: у Касл-Року були бойскаути, проте діти, які тусили на нашому пустищі, вважали, що це організація для сцикунів), що краще — готувати на відкритому полум’ї чи на вугіллі (марна суперечка: ми були надто голодні, щоб чекати вугілля), чи підійде сухий мох замість хмизу, що вони робитимуть, якщо сірники скінчаться до того, як багаття розгориться як слід. Тедді заявив, що може розпалити вогонь, тручи між собою дві палички. А Крис заявив, що той брехло і хай не заливає. Випробувати цей метод їм не довелося: Верн склав у маленьку купку хмиз та сухий мох, і все це зайнялося з другого сірника. День був безвітряний, і вогник не гас. Ми всі по черзі підкидали в слабке багаття гілочки, поки воно не зміцніло й не стало лизати уламки дерева завтовшки з людську руку, принесені зі старого вітролому.

Коли омахи полум’я трохи принишкли, я встромив палиці з «піонерськими курячими гомілками» в землю під таким кутом, щоб вони нависали над багаттям. Ми посідали довкола й дивились, як вони мерехтять, скрапують соком і врешті засмагають. Наші шлунки вели невимушену розмову перед вечерею.

Неспроможні дочекатися, коли вони зготуються, ми взяли по палиці, позагортали м’ясо в булки й повисмикували гарячі шпичаки. М’ясо було обпалене зовні, сире всередині й мегасмачне. Ми жадібно заковтнули кожен свою порцію й витерли жирні губи руками. З наплічника Крис витяг бляшанку з-під пластирів (пістолет лежав аж на дні, Верну й Тедді він про нього не розказав, тому я подумав, що це наша з ним таємниця). Звідти він дістав кожному по м’ятому «вінстону». Ми прикурили їх розжареними гіллячками з багаття й полягали на спини, такі вже навчені досвідом мудровані коти, спостерігаючи, як у м’яких сутінках куріє димок від сигарети. Жоден із нас не курив у затяг, бо від цього можна було закашлятися й наразитися на один-два дні кпинів. Але приємно було й просто набирати ротом дим і видихати, відхаркуючи в багаття й слухаючи, як шкварчить слина (того літа я дізнався, як «викупити» того, хто лише починає курити: новачки часто спльовують. Нам було добре. Ми докурили «вінстон» до фільтрів і покидали бички у вогонь.

— Нема нічо’ кращого, як покурить після їди, — сказав Тедді.

— Точно, бля, — погодився Верн.

У зеленій напівтьмі завели свою пісню цвіркуни. Я подивився на широку смугу неба понад залізничним полотном і побачив, що блакить уже набрякає фіолетом. Цей провісник темряви навіював на мене смуток і заспокоював водночас: мене, хороброго, та не дуже, і втішно самотнього.

Ми втрамбували собі галявинку на порослій чагарниками землі біля насипу й розгорнули ковдри. Потім ще десь із годину підгодовували багаття й базікали, про всяке різне, таке, про що пам’ятаєш лише до того, як тобі виповниться п’ятнадцять і ти відкриєш для себе дівчат. Про те, хто найкрутіший амбал у Касл-Року, чи зуміє бостонська бейсбольна команда цього року хоч трохи піднятися з дна турнірної таблиці, а ще про літо, яке минуло. Тедді розказав, як він був на Білому пляжі в Брансвіку і якийсь хлопець ударився головою, коли пірнав у воду з плавучого причалу, і мало не втопився. Ми в деталях обговорили