Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий"

він упав долілиць, мало не цілуючи моїх ніг, і безгубим ротом затяг меле на честь мого роду.

За цією долиною лежала вже та, куди ми йшли. То була довга ущелина, така вузька, що на її дні не стало б місця посадити таро бодай для однієї людини. Не мала вона й берега, бо річка, що розмила в палі ту долину, спадала в море з кручі в кількасот футів заввишки. То було забуте богом місце, гола вивітрена лава, до якої лиш подекуди могла вчепитися корінням мізерна рослинність. Чимало миль пройшли ми тією покрученою ущелиною між прямовисними скелями і досягли нагромадження гір, що лежали за Залізним берегом. Скільки ще тяглася та долина, я не знаю, але, мабуть, далеченько, бо води в річці було багато. Ми до кінця її не дійшли. Агуна почав приглядатися до навколишніх вершин, і я збагнув, що він визначає за ними потрібне місце тільки йому відомим способом. Нарешті ми спішилися зовсім несподівано для мене. Мабуть, прикмети Агуни збіглися. Він кинув на землю свою ношу — частину харчів і спорядження. Отже, ми прийшли. Я оглядався навколо на тверді, невблаганні, голі кручі і не міг собі уявити, що в такому місці може бути кладовище.

Ми попоїли, потім роздяглися. Агуна дозволив мені лишити на собі тільки черевики. Він стояв біля мене на березі глибокого струмка, також роздягнений і неймовірно кістлявий.

«Пірнеш зараз у струмок, — сказав він, — і, обмацуючи руками скелю, десь на сажень завглибшки знайдеш отвір. Лізь у нього головою вперед, але обережно, краї лави Дуже гострі й можуть порізати тобі шкіру на голові й на тілі». — «А далі що?»— запитав я. «Далі отвір розширюватиметься, — відповів він. — Коли ти пропливеш сажнів з вісім, поволі піднімись, і голова твоя опиниться вже над водою в темряві. Там почекай на мене. Вода дуже холодна».

Мені це не сподобалося. Я йшов сюди не по холодну воду й темряву, а по кістки.

«Іди перший», — сказав я. Та Агуна відмовився. «Ти мій алії, мій принц, — пояснив він. — Не можна мені заходити поперед тебе до священного місця спочинку твоїх предків-королів». Але така мандрівка нітрохи не вабила мене. «До чого тут принц? — сказав я йому. — Це все дурниці. Йди перший, і я нікому не розповім про це». — «Ми повинні годити не тільки живим, — не здавався Агуна, — а ще більше мертвим. Мертвим не можна брехати».

Ми сперечалися і з півгодини не рушали з місця. Я не хотів, а він просто не міг. Він спробував зачепити мою гордість. Вихваляв героїчні вчинки моїх предків; особливо мені запам'яталася пісня про Мокомоку, мого великого діда-гіганта, батька такого ж велетня Кааукуу, про те, як він під час битви тричі кидався між ворогів, хапав їх за шию і стукав головами, аж поки вони вмирали. Та мене це не переконало. Мені стало просто шкода старого Агуну, що так боявся, щоб наша виправа не пішла намарне. І водночас я захоплювався ним, а ще був зворушений тим, що він ліг спати з боку провалля, затуляючи мене.

Отож я владним тоном, як і годиться алії, наказав йому: «Пливи відразу за мною!»— і пірнув у воду. Все було так, як і казав Агуна. Я знайшов отвір до підземної печери, обережно проплив ним, порізавши плече, і випірнув у темряві. Але я не дорахував навіть до тридцяти, як старий також з'явився з води й поклав мені руку на плече, щоб переконатися, чи я є, тоді звелів мені плисти попереду ще футів сто. Там ми намацали дно й вилізли на каміння. Тут також було темно, і я, пам'ятаю, радів, що на такій висоті не водяться стоноги.

Агуна взяв із собою калабаш з кокосового горіха, наповнений жиром з кита, якого прибило до берега Лаканаї років за тридцять перед тим. А з рота витяг сірники, сховані від вологи в коробочку з двох рушничних гільз. Він засвітив гніт, що плавав зверху на жирі. Я озирнувся навколо й розчарувався. То була не похоронна печера, а просто лавова порожнина, що трапляються на всіх тутешніх островах.

Він дав мені в руку калабані з ґнотом і звелів іти попереду, сказавши, що дорога буде довга, але не занадто. І вона була таки досить довга, принаймні з милю, хоч мені здавалося, що ми пройшли миль п'ять; весь час доводилося підніматись стрімко вгору. Коли нарешті Агуна спинив мене, я зрозумів, що ми вже біля мети. Він став кістлявими коліньми на гостру лаву, обняв худими руками мої коліна, а мою вільну руку поклав собі на голову і тремтячим, старечим голосом почав оспівувати всіх моїх предків та їхню високу гідність. Скінчивши, він сказав:

«Не розповідай ні Канау, ні Гівілані про те, що ти зараз побачиш. У Канау нема нічого святого. Його голова забита цукром і кінськими заводами. Я знаю, що він продав накидку з пір'я, яку носив його дід, англійському колекціонерові за вісім тисяч доларів і другого дня спустив ті гроші на змаганнях у поло між Мауї та Аагу. Гівілані, твоя мати, повна святощів, у ній їх аж через край. Вона старіється, слабшає на голову і забагато спілкується з чаклунами».

«Гаразд, — сказав я, — не скажу нікому. Бо якби сказав, то мені довелося б ще раз прийти сюди. А я більше не хочу вибиратися в це місце. Знайду собі якусь іншу прогулянку. Вдруге я сюди ніколи не прийду».

«Ну й добре, — сказав Агуна. Він підвівся, відступив убік, щоб я йшов перший, і додав — Твоя мати стара. Я принесу їй, як і обіцяв, кістки її матері й діда. Цього їй стане до смерті, а потім, якщо я помру раніше за неї, ти мусиш перенести всі кістки її родини до Королівського мавзолею».

Я оглянув усі музеї на тутешніх островах, — принц Акулі вдався до гавайської говірки, — і мушу сказати, що всі їхні колекції, зібрані докупи, не можуть зрівнятися з тим, що я бачив у похоронній печері Лаканаї. Згадайте, що ми найдавніший і найзначніший рід на островах. Там було все, про що я знав і чув, і багато такого, про що навіть не мав уявлення. То було дивовижне місце. Агуна, замогильним голосом мурмочучи молитви й меле, ходив печерою і засвічував калабаші з китовим жиром. Тут лежали всі наші гавайські предки, безліч клуночків кісток, старанно загорнених у тапи, ніби пакунки в поштовій конторі.

А які там були речі! Кагілі всіх розмірів, від маленьких