Читати книгу - "Втрачений символ"

— Так, видужуємо і набираємося сил. Утім, є ще одна обставина, — додав Беламі і замовк.

— Яка?

— Ну, масонська піраміда... Наскільки я розумію, Ленґдон розгадав її.

Геловей не міг не посміхнутися. Чомусь він зовсім не здивувався почутому.

— А скажіть, Ленґдон дізнався, виконала піраміда свою обіцянку чи ні? Відкрила вона чи не відкрила те, що мала відкрити згідно з легендою?

— Наразі я не знаю.

«Незабаром узнаєш», — подумав Геловей.

— Вам треба відпочити.

— І вам також.

«Ні, мені треба помолитися».

РОЗДІЛ 124

Двері ліфта розчинилися, і перед ними постала яскраво освітлена Храмова зала.

Кетрін Соломон хутко рушила шукати свого брата, хоча її ноги і досі були, як гумові. Повітря у кімнаті було холоднюче і відгонило ладаном. Від побаченого Кетрін заклякла як укопана.

У центрі розкішної кімнати на низькому кам’яному олтарі лежав скривавлений татуйований труп, зрешечений списами розбитого скла. Крізь величезну діру в стелі виднілися небеса.

«Боже правий». Кетрін одразу ж відвернулася, шукаючи очима Пітера. І побачила, що той сидить у протилежному кінці кімнати і розмовляє з Ленґдоном та директором Сато, а тим часом біля нього клопочеться лікар.

— Пітере! — гукнула Кетрін, підбігаючи до нього. — Пітере!

Брат підвів очі, і на його обличчі відбилося полегшення. Він одразу ж підвівся і рушив назустріч, вбраний у просту білу сорочку і широкі чорні штани, які хтось, вочевидь, приніс йому з офісу внизу. Його права рука була на перев’язу, тому їхні обійми вийшли незграбними, але Кетрін цього не помітила. Коли її старший брат, брат-захисник, обіймав її, вона завжди почувалася, немовби в затишному коконі, добре знайомому ще з дитинства.

Вони стояли, обійнявшись, і мовчали.

Нарешті Кетрін прошепотіла:

— Як ти почуваєшся? Ну, якщо чесно? — Вона на мить відпустила його і поглянула на перев’яз із забинтованим обрубком в тому місці, де колись була п’ясть. На її очах виступили сльози. — Який жах... мені так шкода тебе...

Пітер знизав плечима, неначе не сталося нічого вартого уваги.

— Смертна плоть. Тіла не живуть вічно. Важливо те, що з тобою все гаразд.

Ця невимушена відповідь боляче шарпонула її серце, відразу ж нагадавши про все те, за що вона любила свого брата. Кетрін погладила його по голові, відчуваючи нерозривні родинні узи і спільну кров, що текла у їхніх жилах.

Трагедія полягала в тому, що Кетрін знала: цієї ночі в цій кімнаті був іще один, третій Соломон. Труп на олтарі притягнув її погляд, і Кетрін здригнулася, намагаючись викинути зі свідомості всі ті фото, які недавно бачила.

Вона відвернулася і очима зустрілася з Робертом Ленґдоном. У них вона побачила співчуття, співчуття глибоке й розуміюче, неначе професор точно знав, про що вона зараз думала. «Пітер знає». Нестримна хвиля емоцій охопила Кетрін — полегшення, симпатія, відчай. Вона відчула, що тіло її брата затремтіло, наче в дитини, яка нестримно ридає. Це було те, чого вона ніколи в житті не бачила.

— Заспокойся, братику, — прошепотіла вона. — Все добре. Заспокойся.

Але Пітерове тіло здригнулося ще сильніше. Вона міцно притисла його до себе і погладила по голові.

— Пітере, ти ж завжди був сильним... завжди підтримував мене. А тепер я прийшла тебе підтримати. Все нормально. Я з тобою.

Кетрін ніжно поклала голову брата на своє плече. І великий Пітер Соломон обм’як і нестримно заридав у її обіймах.

Директор Сато відійшла убік, щоб відповісти на дзвінок.

То була Нола Кей. Новина, яку вона сповістила, була, як не дивно, приємною.

— І досі жодних ознак поширення, пані. — Її тон був сповнений оптимізму. — Я впевнена, що ми б уже щось побачили на цей час. Схоже, вам вдалося зупинити повідомлення.

«Завдяки тобі, Ноло, — подумала Сато, поглянувши на ноутбук, на якому Ленґдон бачив, як завершилася операція передавання відеофайла. — То був дуже вчасний дзвінок».

За пропозицією Ноли, агент, що обшукував особняк, перевірив баки зі сміттям і знайшов упаковку нещодавно придбаного стільникового модему. Знаючи точний номер моделі, Нола змогла перевірити сумісні канали передавання інформації, діапазони частот, сервісні мережі і вирахувала найімовірніший вузол доступу для цього переносного комп’ютера — маленький передавач на розі Шістнадцятої вулиці та мистецької галереї Коркоран, за три квартали від храму.

Нола швидко передала цю інформацію Сато в гелікоптер. Наближаючись до Храмового дому, пілот пішов на зниження і поцілив у ретрансляційний вузол електромагнітним імпульсом, вивівши його з ладу за кілька секунд до того, як комп’ютер завершив передавати відеофайл.

— Ти добре сьогодні попрацювала, — сказала Сато. — А тепер трохи поспи. Ти заробила.

— Дякую, пані, — непевним тоном відповіла Нола.

— Щось іще?

Нола помовчала, вочевидь розмірковуючи, казати чи ні.

— Нічого такого, що не зможе почекати до ранку. Добраніч.

РОЗДІЛ 125

Стоячи в тиші елегантної ванної кімнати на першому поверсі Храмового дому, Роберт Ленґдон пустив воду в кахляну раковину і поглянув на себе в дзеркало. Навіть у тьмяному світлі він бачив себе таким, яким почувався, — повністю виснаженим.

Його сумка знову була у нього на плечі, але тепер набагато легша, порожня, за винятком особистих речей та кількох пожмаканих карток із нотатками для лекції. Він не зміг втримати посмішку. Програма його візиту до Вашинґтона виявилася дещо напруженішою, аніж він очікував. Але навіть за таких обставин він мав дякувати долі за те, що загалом все склалося нормально.

Пітер живий.

А оприлюднення відео перепинили.

Кілька разів зачерпнувши долонями води і вмивши обличчя, Ленґдон відчув, що поволі оживає. Все й досі було як у тумані, але адреналін у його тілі потроху вгамовувався і він знову повертався до звичного стану. Витерши руки, він поглянув на годинник із Мікі-Маусом.

«О Господи, так пізно!»

Ленґдон вийшов із ванної і пішов вздовж вигнутої стіни залу слави — широкого проходу під граціозною аркою з портретами відомих масонів — президентів Америки, філантропів, світил науки й культури та інших впливових американців. Зупинившись на мить перед портретом Гаррі Трумена, він уявив собі, як цей чоловік проходив обряди та ритуали, щоб стати масоном, як студіював їхнє вчення.

«За тим світом, що ми бачимо, існує ще один — прихований. Від усіх нас».

— Ти так і йдеш, не попрощавшись? — почувся голос із залу.

Ленґдон обернувся.

То була Кетрін. Цієї ночі вона пройшла через пекло, однак зараз мала несподівано бадьорий вигляд, якимось чином примудрившись швидко