Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

Касянові горло, стиснув серце. Він хотів спитати, як це сталося, і не зміг, не знайшов слів.
Розділ дев'ятий
ЧЕКАННЯ ПОПУТНОГО ВІТРУ

В домі Журавльових приймали гостей. З огляду на тутешні умови на таке відважитись могла хіба що Ніна Павлівна. Ні, гості як засіб спілкування в Баренцбурзі культивувались, але то все свої, а тут — іноземні. Звичайно Ніна Павлівна з чоловіком обідали, як усі, в їдальні тресту. Дома вона нічого, окрім чаю, не готувала, а тому не тримала ні посуду, ні провізії. Довелося Іванові Івановичу авралом усе організовувати: в ОРСі, по сусідах, в їдальні. Гостей приймали не аби яких — заморських. І ось тепер Ніна Павлівна, пов'язавшись квітчастим фартушком, клопоталась навколо заставленого закусками столу, а роздобрілий від чарочки Журавльов розважав молоду леді і рудобородого шкіпера «світськими розмовами».

— Жаль, що ви до нас, панове, не в липні приїхали, а то б ми вас пригостили грибками. Грибочки тут, скажу я вам…

— Я грибів не їм. Боюсь… Моя тітка отруїлась грибами, — каламутними від рантової сонливості очима, шкіпер ухняпився в тарілку.

Помітивши, що Хосуела зборює сон, Ніна Павлівна запропонувала:

— А ви не мучтеся, приляжте на півгодинки.

— О, ноу, ні, — закрутив важкою головою шкіпер. — Ак-лі-ма-ти-за-ція. Пробачте.

— Та ви не церемоньтесь, пане Хосуел, — підбадьорливо посміхнувся Журавльов. — Лягайте, за півгодини будете, як огірочок.

— Грем, будь мужчиною, — незадоволено зронила Джейн. — Де ти виховувався? Візьми себе в руки.

— Не знаєте ви тутешньої весни, — примирливо заговорила Ніна Павлівна. — Вона тут шалена, всі звичні біоритми ламає.

— А сонце, — підтримав дружину Іван Іванович, — вечір уже давно настав, а воно стирчить на небі — і хоч ти йому що… Так про що це я? Ага, про грибочки…

— Транслейт, Грем, — Джейн під столом наступила шкіперу на ногу. Хосуел клював носом, а вона, навпаки, відчувала приплив сил і з цікавістю слухала хазяїна дому. Переклад був досить приблизний. Проте це не тривожило Джейн, їй було навіть дуже цікаво довідатись, як живуть люди тут, у цій страхітливій крижаній пустелі.

— Так от, про грибочки… У мене до них, знаєте, пристрасть. У другій полонині липня у нас тут на них сезон. Я спочатку так… Але бачу всі за грибами. Пішов якось і я, Ніна Павлівна умовила. Так не повірите, за півгодини цілий кошик набрав.

— Це точно, він у мене грибник, — підтвердила хазяйка. — Просто талант відкрився. Там, де вже увесь мох витоптали, де ні за якими ознаками їх не повинно бути, — знаходить. Ну, прямо не збагнеш, як він їх бачить.

— А що тут такого? У мене військова професія — мінор. Я, може, тільки тому і жити залишився, що навчився міни ловушки розпізнавати. Пам'ятаєш, під Себежем, у болотах?

— Пам'ятаю, душа моя, та чи цікаво це нашим гостям?.. Давайте краще каву пити, — Піна Павлівна розлила зварений за турецьким рецептом у джезві ароматний напій У маленькі порцелянові чашечки, реквізовані разом із срібною тацею у «люксі» сіроокої Зіночки. Кімната виповнилась міцними пряними пахощами. Після першої чашечки Хосуел пожвавішав.

— О, кава… Іт іс б'ютіфул кава. Це саме те, що може мене… потрусити… Відігнати сон. — Він подивився на Джейн і спитав: — То що будемо робити далі?

— Ти про що?

— Про твого татка.

— А що з ним треба робити? Що з ним взагалі можна вдіяти? Впертий ірландець, цим усе сказано, — Джейн вловила погляд Ніни Павлівни і їй стало ніяково. Вона бачила, що англійська мова була не дуже зрозуміла хазяям. Хосуел теж зніяковів і почав вибачатися на своєму ламаному есперанто.

— Нас хвилює доля містер Белч. Джейн говорить — він упертий ірландець, ніколи не лікується лікарня… Ви вже пробачте його дикий норов. Містер Белч, він з клану О'Нейл, тобто предки його матері… В Ірландія клан О'Нейл дуже знаменитий. На честь гордої предводительші його Грейс О'Нейл містер Патрік назвав шхуну. Так зчинити в сьогоденній Англії можуть не багато людей. Це відкритий виклик британцям. Його попереджали, проте містер Белч говорить: ви хочете, щоб я відмовився від матері? Мою матінку теж звали Грейс, вона була з роду О'Нейл.

— Я дуже люблю свого батька, — сказала Джейн, — і в той же час засуджую його. Він непрактичний, спалахує, де треба і не треба, але він чесна і добра людина.

— Він просто впертий, — додав Хосуел.

— Ні, — різко труснула коротко стриженим волоссям Джейн. — Це не впертість, це воля. Я тепер зрозуміла… Все це в нього від предків, від діда і прадіда, від матері. Переклади точно, Грем, хай ніхто не думає, що мій батько химерний і вередливий… Я зараз розкажу їм те, чого і ти, напевне, не знаєш. Перекладай.

Джейн почала свою оповідь.

… В старовинному ірландському замку, який височів на неприступних скелях острова Клер, зібрались старійшини клану О'Нейл. На високім, встеленім ведмежими шкурами ложі, помирав вождь, відважний моряк і воїн Оуен О'Нейл. Потріскували в головах смолисті скіпки, жура стискала серця бувалим воїнам. Хто тепер поведе їх кораблі у відкрите море, назустріч багатим купецьким карракам, хто з мечем у руках відстоїть свободу острова від жадібних іспанців, користолюбних британців, заздрісних датчан, хто примножить багатство і могутність клану?

Оуен О'Нейл покликав до себе старшого із старійшин і щось тихо промовив до нього.

«За звичаєм клану, — почав старий і мудрий Олев, вкладаючи у кожне слово гіркоту і радість, — над смертним ложем вождя проголошую володарем клану його сина Адульфа».

Старійшини схилили голову перед чотирнадцятирічним вождем, як раптом в урочистій тиші почувся голос Грейс:

«Я старша за Адульфа, і влада повинна належати мені,