Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жуль Верн"

вигляду собак простяглись коло їхніх ніг. Восьмеро веслярів були, очевидно, ватажкові раби або слуги. Вони гребли з неабиякою силою, й пірога швидко посувалась рікою проти не надто дужої, зрештою, течії Ваїкато.

Посередині човна, притулившись одне до одного, із зв’язаними ногами, але вільними руками, сиділо десятеро полонених європейців.

Це були Гленарван, леді Гелена, Мері Грант, Роберт, Паганель, майор, Джон Манглс, Олбінет, два матроси.

Напередодні ввечері маленький загін, оманений густим туманом, зупинився на ніч ніде інде, як серед численного табору тубільців. Опівночі на мандрівників, котрі міцно поснули, зненацька напали, взяли їх у полон і відвели до піроги. Досі дикуни нічого лихого їм не зробили, але чинити опір було б безглуздо. Зброя й бойові припаси потрапили до рук тубільців, і полонених вмить перебили б кулями з їхніх власних рушниць.

З кількох англійських слів, якими перекинулись між собою Дикуни, мандрівники зрозуміли: ці маорійці, зазнавши від британського війська нищівної поразки й втративши багато людей, повертались до округ горішньої Ваїкато. Маорійський ватажок, після впертого опору солдатам 42 полку й загибелі найзначніших своїх воїнів, прямував тепер до прибережних племен, аби закликати їх приєднатися до непогамовного Вільяма Томсона, який ще досі боровся проти завойовників. Цього ватажка звали Каї-Куму - зловісне ім’я, що означало новозеландською мовою «той, хто поїдає свого ворога». Він був запеклий і хоробрий, та його жорстокість не поступалася перед його відвагою. Надаремно сподіватися від такої людини милосердя. Його ім’я добре знали англійські солдати, і губернатор Нової Зеландії нещодавно призначив нагороду за його голову.

Цей страшний удар уразив Гленарвана саме тоді, коли він уже майже стояв на порозі жаданого Окленда, відкіля без жодних труднацій міг повернутися до Європи. Проте, дивлячись на холодне спокійне Гленарванове обличчя, ніхто не подумав би, що його серце крає невимовний біль. Він завжди опановував себе в години тяжких випробувань. Гленарван знав: він повинен бути дужим, подавати взірець мужності дружині і, як керівник експедиції, своїм товаришам; він не вагаючись пішов би на смерть, коли б загальний порятунок цього вимагав. Серед грізних небезпек, котрі повстали на їхньому шляху, він жодного разу не засудив того священного поклику, того великодушного пориву, що привів його в ці дикі краї.

Гленарванові супутники були гідні свого керівника. Вони поділяли його благородні думки, й споглядаючи їхні спокійні та гордовиті обличчя, нікому не спало б на думку: ці люди йдуть назустріч жахливій смерті. За порадою Гленарвана вони змовились виявляти цілковиту байдужість до своєї долі. Лиш така поведінка могла викликати в дикунів пошану до них. Дикунам взагалі, а зокрема маорійцям, властиве у великій мірі почуття власної гідності - воно їх ніколи не зраджує. Дикуни поважають тих, хто примушує себе поважати своїм спокоєм і відвагою.

Гленарван був певен: тримаючи себе мужньо, вони уникнуть брутального поводження.

Від початку подорожі тубільці, небалакучі, як взагалі всі дикуни, ледь перекинулись між собою кількома словами. Проте і з цих нечисленних слів Гленарван збагнув - вони розуміють англійську мову. Отож він вирішив спитати маорійського ватажка, яку долю він їм готує.

- Куди ти везеш нас, проводарю? - спитав він голосом, в котрому не вчувалось і тіні страху.

Каї-Куму холодно глянув на нього й не відповів.

- Що думаєш робити з нами? - знову спитав Гленарван.

В очах Каї-Куму майнула блискавка, й він повагом відповів:

- Обміняти тебе, якщо твої захочуть взяти тебе; вбити тебе, якщо вони відмовляться.

Гленарван не питав далі, але в серці його затлілася надія. Очевидно, кілька маорійських ватажків потрапили в полон до англійців, і дикуни хотіли повернути їх шляхом обміну. Отже, можна сподіватися на порятунок - становище мандрівників не було цілком безнадійне.

Тим часом пірога швидко йшла річкою вгору проти течії. Паганель, котрого палка вдача легко кидала від одного почуття до другого, відчув, що світ йому наче вгору піднявся. Він казав собі, що завдяки маорійцям вони позбудуться клопоту розшукувати англійські аванпости і в цьому їхній безперечний виграш. Не турбуючись більше про власну долю, він стежив з мапою в руках за течією Ваїкато крізь рівнини й долини краю. Гелена й Мері Грант, тамуючи жах, розмовляли упівголос з Гленарваном, і найдосвідченіший фізіономіст не зауважив би на їхніх обличчях жодного знаку невимовної тривоги, яка терзала серця жінок.

Ваїкато - національна ріка Нової Зеландії. Маорійці пишаються нею й шанують її, як німці - Рейн, а слов’яни - Дунай. На протязі двохсот миль, від провінції Веллінгтон до провінції Окленд, вона зрошує найкрасивіші місця північного острова. Ваїкато дала своє ім’я всім тим надрічковим племенам, непогамованим і неприборканим, що одностайно повстали проти загарбників.

Чужоземні судна майже ніколи не борознять води цієї ріки. Самі піроги остров’ян розтинають її хвилі своїми високими носами. Тільки нечисленні туристи наважуються плисти між її священними берегами, а верхоріччя Ваїкато - заборонені місця для європейців-поганців.

Паганель знав, як побожно шанують тубільці цю велику водну артерію Нової Зеландії. Йому було відомо, що англійські й німецькі натуралісти-дослідники не піднімались рікою вище її злиття з Вайпою. Куди ж заманеться Куї-Куму завезти своїх полонених? Географ не зміг би про це догадатись, якби його увагу не привернуло слово «Таупо», раз у раз повторюване тубільцями в розмові ватажка із воїнами.

Паганель розгорнув карту й пересвідчився, що Таупо - назва озера, славнозвісного в географічних літописах. Воно лежить у найвищій горяній місцевості острова, на південній межі провінції Окленд. Ваїкато впадає в це озеро, а вийшовши з нього, широко й вільно несе свої води на відстані близько ста двадцяти миль.

Паганель, звернувшись до Джона Манглса французькою мовою, аби їх не зрозуміли дикуни, попросив його визначити швидкість руху піроги. Джон вважав, що вона робить приблизно три милі на годину.

- Ми, мабуть, зупинятимемося на ніч,- сказав географ.- Отож до озера дістанемося днів за чотири.

- А де стоять англійські пости? - спитав Гленарван.

- Важко сказати. Однак війна повинна точитися в провінції Таранакі, і, найбільш імовірно, англійські війська скупчились біля озера, на протилежному схилі гір, бо саме там - головне вогнище повстання,- відповів Паганель.

- Будемо сподіватися, що це так,- сказала леді Гелена.

Гленарван з глибоким сумом глянув на свою молоду дружину, на Мері Грант, безталанних жінок, відданих на ласку лютих тубільців, які везли їх до дикого краю, де жодна людина не могла стати їм до