Читати книгу - "Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян"

– А може, його пробили як сьогоднішній диліжанс? – нагадала Кхибра. – Щоб пограбувати?

– Не плутай, – похитав вказівним пальцем Альгін. – Диліжанс пробили Щупом кракена. Це хоч і потужне заклинання, але дракони літають вище за грифонів. І їхній купол набагато міцніший за той, яким огортають диліжанси. А королівська дракониця була захищена й поготів. Тут щось більш потужне.

– Сирена летіла на королівському драконі, – нагадала я. – Значить... Значить, я маю рацію. Хтось нагадав Еріку Другому про смерть батьків.

– Або просто хотів зірвати виступ, – припустив Герман.

– Я б не стала скидати з рахунків погонича.

– Він розбився разом з батьками короля, –зауважив Лік.

– Я про те, що погонич міг бути у змові з тими, хто вбив короля з королевою. Слухайте, а може бути таке, що той, хто грабує грифон-диліжанси, він же й готує в країні... заколот? – останнє слово я сказала пошепки. – Хоч стріла стрілу і розщеплює, а збігів не буває. Ми не можемо стверджувати, що погонич не в змові з бандитами.

– Ти… ми… – хрипло видавив Альгін. – Якщо хоч одна жива душа почує наші припущення, нас усіх стратять на шибениці. Ми встромили свої носи в державні справи.

– Тобто, ти хочеш сказати, що ми вляпалися? – озвучила Кхибра думку, яка крутилася у всіх у головах.

– Лік, де ця довідка? – запитав Герман. – Її потрібно знищити.

– Я поклав її в банківський сейф, – здавлено відповів ельф. – Але що такого в тому, що я замовив довідку про погоду? Щодня їх замовляють десятки...

– А що ти знайшов крім довідки?

– Документ, – знехотя видавив ельф.

– Я буду по слову з тебе витягати?! – обурився Гера.

– Де ти його взагалі вирив? – гнівно подивився на ельфа Альгін.

– Я на нього випадково натрапив у... Рані вдома...

Чотири пари очей вирячилися на ельфа.

– Не бийте мене, – зсутулився Лікраніель. – Я шукав папір, щоб накидати свої припущення, побачив відкритий сейф і-і-і... ось...

– Що там було? – процідив крізь зуби Герман.

– Усе те, що я щойно розповів... – застогнав Лікраніель. – Щоправда, – він забарився, – там ще стояв гриф: «Цілком таємно».

– Матусю-татусю, від щастя всеруся!.. – вилаявся Альгін. – Отже, усім замовкнути й не патякати ні в якому разі, навіть якщо небо на землю впаде. А ти разом з Раартанелем підеш у банк і забереш довідку і документ. Після – довідку спалиш, а документ покладеш туди, звідки поцупив.

– Як?! Я що, код від сейфа знаю?! – скипів ельф.

– А це вже твоя проблема, Ліку! Ти знав як його звідти взяти. Як у тебе тільки розуму вистачило?! Прочитав би та поклав на місце, так ні, вкрав!

– Я не крав! – образився ельф. – Я тільки взяв його на деякий час...

Усі мовчали. Що правда, то правда, вляпалися ми по самісінькі кінчики ельфійських вух. Як тепер усе це розгрібати? Ми виявилися опосередковано втягнуті в державну таємницю.

– Лікраніель, як думаєш, до цього якимось боком причетний бабусин медальйон або артефакт? – порушила я тишу.

– Не думаю, у документі ні про які артефакти не йшлося, – сумно зітхнув ельф. – Але я обов’язково докопаюся до правди.

– Або нас разом з правдою закопають, – цинічно додала тролиця.

– Ви як хочете, а я спати, – позіхнув Альгін. – Герко?

– Забери, будь ласка, Бунта, я згодом прийду.

Альг нахилився і забрав сплячого, що притулився до ноги Германа, який не спромігся навіть розплющити очі. Кхибра поглянула на нас з Герою і взяла за руку Ліка.

– Допоможи мені посуд помити.

– Але я хотів ще обговорити з Рутою...

– Завтра обговориш, – вручаючи йому стопку тарілок, наказала тролиця і підморгнула нам. – Шафране?

Клоп мовчав.

– Шафране, ходім з нами. Розкажеш що-небудь веселе, а то здохнути хочеться від цих розслідувань.

Я почула, як клоп важко зітхнув і полетів у бік Кхибри.

Двері зачинилися, і ми залишилися з Германом самі. Він повернувся до мене, заправляючи мені за вухо прядку волосся.

– Ніяк не звикну, що твоїх кіс немає, – усміхнувся він.

– Не треба було тобі різати свою косу...

– Я сам знаю, що мені треба.

І я нічого не встигла відповісти, бо метелики чекали саме цієї миті. Їхні крильця, здавалося, лоскотали мені навіть повіки. Герман нахилився і поцілував мене. Спочатку ніжно, потім сміливіше. Він не поспішав. Я насолоджувалася. Ми не помітили, як я вже лежала на подушці, а він схилився наді мною. Я відчувала його дихання і прискорене серцебиття.

– Ти... ти найкрасивіша...

Кругообіг метеликів було запущено. Я тонула в його очах. Пальці Германа гладили мої щоки, і здавалося, що з них зриваються вогняні спіралі, які огортають мене всю, але не спалюють дотла, а обволікають теплом і ніжністю. Мені не хотілося зупинятися, але я прекрасно знала, що зараз повернуться Кхибра з Лікраніелем. Це знав і Герман, тому, усміхаючись, встав, потім подав мені руку. Я легко піднялася, він рвучко пригорнув мене до себе і зарився носом в коротке вогняне волосся. Я легко торкалася його спини та вдихала запах ялівцю та вербени. Тепер я точно знаю, як пахне щастя. Ялівцем і вербеною.