Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

що при цьому малося на увазі). У Мессіни Фаулер задрипане містечко викликало би зачарування простотою і необтяжливістю провінційного життя, позбавленого шалених ритмів і божевільних інтриг. Подумати лише, воскресити людину, яка жила більше тридцяти тисяч (!) років тому і напоротися на прекраснодушне «бадилля». Мало мені місцевих білих…

Напевно, Соркар десь почув, що хтось відправився на острови, і завчасно прийшов на пристань з зомбі на мотузкý. «Чистильник» терпляче дочекався мого приїзду. Між іншим, уже два тижні пройшло, як там у нього з Джерелом? Треба йому щось такого, переконливого, набрехати, після чого скоренько вшиватися. Мені лише розлютованого каліки під боком не вистачає! Макс енергійно барабанив хвостом по дошках причалу.

До речі, а як виглядає пам’ять фермерського пса?

Я з підозрою витріщився а нього, Макс зробив вуха віялом. Ні, не може бут, щоби в мені поселилася сутність вівчарки! Людина складніша за собаку, повинне ж бути якесь передавальне відношення… Я уявив свої думки у вигляді листка паперу і старанно витер цю ідею нафіг, щоби потім голову собі не ламати.

— До речі, таратайку-то вашу мало не свиснули, — між іншим повідомив Соркар.

— Х-х-хто? — здивувався Алех.

Чиста душа! Він думає, що на його майно не знайдеться бажаючих, особливо в Арангені, де кожен другий сподівається втекти.

— Фіг знає.

— І чому не свиснули? — практично уточнив я.

— Та твій зомбак їх шугнув! У вікно висунився і давай гавкати. Я сам від того, спросоння, мало дуба не врізав.

Добре, що у Соркара Джерела нема, а то дуба би врізав не лише він. У мене вже виробилася звичка довіряти судженням зомбі, і, якщо Макс вважав за потрібне когось обгавкати, значить той хтось цього заслуговував. До того ж, власних «П’яної Камбали» проставився з цього приводу халявним пивом:

— Вибачаємось, значиться. Не місцеві хуліганили.

Скорше за все — брехав. Щоб у глухому арангенському кутку топталося стільки чужого народу? Нізащо не повірю! З іншого боку, ловити злодіїв-невдах ми теж не стали, а вже на наступний день подалися геть від узбережжя.

Великий і жахливий генерал Зертак милив чуба своїм підлеглим. Ті з трепетом вислуховували, тому що тим, хто слухав неуважно, генерал міг намилити ще й щось інше, і навіть злагоджена робота команди з одинадцяти магів не допомогла би уникнути гніву чаклуна, який, ходять чутки, зумів пережити смертельне прокляття.

— Безвідповідальність! Невиконання наказу!! — лютував генерал. — Вам що було сказано? Супроводжувати! А ви що зробили?!

Капітан Ридзер винувато опустив очі, підлеглі дружно повторили його рух.

— Відпустити цінного співробітника самого, без узгодженого маршруту, без зв’язку!!! Як це називається?!!

— Винен, — видихнув капітан. Боятися бойовий маг не вмів, качати права було б самогубством, тому Рідзер старанно вирощував у себе в душі почуття каяття, яке б дозволило заглушити будь-які заперечення з боку чорної натури.

— А коли робив, чим думав?

Генерал продовжував бушувати. Зертак знав своїх підлеглих так, як не всякий емпат може знати людину, і будь-які натяки на пофігізм, надмірну самовпевненість і лінощі душив ще в зародку. А як інакше втримати в руках банду чорних палисвітів? Проштрафившись і будучи впійманими, маги були раді вже тому, що залишаться живими.

Лише вийшовши зі штабного намету, капітан Рідзер дозволив собі крадькома зітхнути і перестав м’яти в руках формового картуза з високим вичілком і гербом — символом свого капітанства. Сьогодні він його ще не втратить. Пронесло!

— Може, поїхати, пошукати? — запитав найбільш совісний у команді.

— А смисл? Він їхав на секретний об’єкт, поки ми будемо шукати це місце, вони там все закінчать і повернуться додому. До того ж, при ньому зомбі, а це, вважай, півтора жандарми. Нічого з ним не станеться!

Жарт про жандармів (дві пари ніг — одна голова) прижився.

Навколо шумів польовий табір, вівся останній огляд транспорту, амуніції і бійців. На довгих жердинах ніжно передзвонювалися амулети інструментального контролю, і більшість кришталевих призм було повернуто на південь, в бік кордону з Каштадаром. З дня на день повинна була початися важлива, але неймовірно нудна операція з зачистки Арангена від проявів потойбічного, деяким з яких було уже по п’ять-сім років (в такому віці навіть примітивний фома уже починає бути помітно небезпечним). Влада Інгерніки пишалася тим, що може застосувати силу там, де інші народи покірливо відступають, щоби віками дожидатися, поки нежиті на проклятих землях повиздихають від голоду. Поставлену задачу слід було виконати бездоганно!

А поки третина особового складу розважалася, влаштовуючи рейди сусідньою каштадарською територією, щоби припинити організовані і не дуже спроби південних сусідів поживитися за рахунок Арангена (Зертак справедливо вважав, що заперечувати такій юрмі бойових магів сусіди не наважаться). Армія бажала доказати, що недаремно їсть свій хліб. А заодно показати всяким там закордонним різним іншим.

Місця для проблем в планах командування виділено не було.