Читати книгу - "Прокляття рейлі, Вікторія Сурен"

Розділ 44

Заспокійливі я не пила.

Інес вклала мені до рота ложку, обережно провівши долонею по волоссю, але коли пані обернулася, я все виплюнула назад у глиняну кружку з чаєм, не бажаючи бачити вночі жахіття. Лікарка дала мені ті ліки, що й усім рейлі задля їхньої безпеки, і я замислилася: чи відбуваються подібні викиди сили за межами академії? У Террі. Сюди звісток не доходило, однак, що як це відбувається лише в Академії стихійного знання?

Пігулки я лишила під язиком, а за першої ж нагоди виплюнула. Параноя до всіх та всього сковувала рухи.

Деякий час ми провели за пустими розмовами про життя, минуле та теперішнє. Інес попивала трав’яний чай, вбравшись в нічну сорочку, та наголосила, як важливо вміти відпускати, хоч як це боляче. Мені подобалися наші дівочі посиденьки, де могли обговорити всіх учнів та викладачів академії, посміявшись та обмінявшись плітками.

Вміння відпускати… Ці слова змусили мене згадати про Мері та Гвен, про яких давно не згадувала. Не знаю, чи було мені за це соромно, однак я просто… забула про них. Заблокувала спогади, щоб не панікувати ще більше. Але батьки ж то геть інше. Моя родина була затишною та не токсичною, тому відпустити їх втричі важче.

А від усвідомлення того, що це кінець, я була змушена дивитися у вікно всю ніч, виплакуючи очі, поки ніхто не бачив, та заїдаючи горе легкою вечерею. Подаровані квіти пахли свіжістю і болем. В скляних пелюстках я мовчки розглядала частинки обличчя Люциліана Хейга. Його очі, вуста, ніс, ледь видимі веснянки… Світлина, де танцюю з Люциліаном відтепер була єдиним фото, яке мала зі своїм обличчям, якщо забути про те, яке використовувала для переходу. Де воно? Я склала фото навпіл та всунула до кишені спідниці, яка лежала на стільці. Гляділа у вікно, позираючи на головний корпус академії, на вікна, які належали Ру та Люци.

Не знала, що могло б змусити мене забути про всі ті роки життя, які так легко стерли з пам’яті моїх близьких. Я не хотіла заглиблюватися у власне дитинство, у факт того, що не існує більше жодної світлини зі мною маленькою, жодних спогадів, бо Ру спалив останні, які встигла схопити під час викрадення з дому. Відео з моїми першими кроками, друзями, веселощами. Шкільні заходи, університет, прогулянки, досягнення, фотосесій. Дінара Дільшат зникла.

Я не хотіла думати про це, але все одно ридала, затуляючи очі долонями. Що, ну що в біса могло втримати мене на плаву!? Що!? Заради чого я тепер можу жити? Заради кого?

— Нехай цей їхній Святий Дух дасть мені знак і допоможе, допоки я не вбила себе.

Я агресивно задмухую свічку поруч, зникнувши.

✯✯✯

Стіни здригаються разом із землею, на якій стоять.

Я прокидаюся через гул, яких вибухає у вухах землетрусом. Знову, знову, знову! Крихти каміння сиплються мені на голову, вікна здригаються, коли враз закриваю голову руками.

— Бляха! — вигукую, хутко перекотивши на підлогу. Простір довкола колихається, вікна тріщать, тому затискаю собі вуха, ніби цей дивний вітер, який намагається пробити стіни, от-от підірве мені барабанні перетинки.

Мої очі бігають кімнатою, вишукуючи спідницю, допоки всі органи забувають, як функціонувати. Замок на вікні тріщить, а тоді воно прочиняється, вдарившись об стінку й пускаючи шалений вітер, що здатен знести все  на своєму шляху. Буревій.

Очі такі круглі, що здатні випасти, допоки щелепа от-от відпаде, коли повільно підводжуся на рівні ноги, дивлячись вперед себе на прочинене навстіж вікно: на дерева, які горять, колихаючись від шаленого вітру.

Тріск…

Одне з них валиться додолу, і вся трава займається язиками полум’я. Грудна клітина розганяється, поки натягую на себе спідницю та вишукую кросівки.

Де Люциліан?

Це все, про що думаю, коли стіни здригаються, неначе велетень б’є по ним долонями. Над моєю головою біжать тріщини, у вухах гудить, допоки вулиця дедалі більше займається полум’ям, топлячи все димом, і я не розумію, що взагалі відбувається, бо світ неначе збожеволів.

Гул…

Гул?

Я вслухаюся, бо на мить вітер стихає. Натягую на себе кросівки, а тоді роблю кілька несміливих кроків до вікна, суплячись. Мої рухи надто гучні. Тихо. Якесь… гудіння? Ніби заклало вуха.

Йду далі.

Гул збільшується, земля починає тремтіти, наче зараз розсунеться, і це моторошна тиша може вказувати лише на дві речі: все скінчилося, або…

Я здіймаю голову.

Мій розум не одразу сприймає реальність, не одразу розуміє, чому небо поглинає морок, затуливши сонце. І лише коли хвиля до самих небес починає падати на приміщення медичного корпусу, я розумію.

Це смерть прийшла по наші душі.

Я встигаю вдихнути все можливе повітря довкола, наповнивши легені магією, що допоможе мислити під водою якнайдовше, а тоді виставляю руки перед себе. Цунамі б’є об стіни, рине у вікно, але розлітається в бризки біля мого обличчя, яке загороджує купол повітря. Мене зносить на кілька сантиметрів, та я ставлю одну ногу назад, щоб втриматися. Повітря буяє у легенях, магія довкола іскриться, а очі палають вогнем.

Вода вщухає, розповзаючись баскетбольним полем і тушачи полум’я. Решти місцевої річки, яку пустили у небо, тепер під моїми ногами топлять палату. Я надто близька до величезного лісу, який знаходиться позаду медичного корпусу й де стовідсотково панує пожежа. Дух знає, що там відбувається.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍