Читати книгу - "Таємничий острів"

Айртон був вражений, Сайрес Сміт і всі його товариші мовчки дивилися на нього.

За знаком інженера Наб і Пенкроф оглянули трупи, що вже задерев’яніли на холоді.

Ніяких поранень у мерців не знайшли. І лише пильно вдивившись, Пенкроф помітив у кожного з них маленьку червону цятку, немов слід від забитого місця: в одного цятка була на чолі, в іншого — на грудях, у того — на спині, у цього — на плечі. Звідки взялися ці мітки, встановити було неможливо.

— Ось як їх убито! — сказав Сайрес Сміт.

— Але якою зброєю? — здивовано озвався журналіст.

— І хто ж їх убив? — запитав Пенкроф.

— Вершитель правосуддя на нашім острові, — відповів Сайрес Сміт, — той, хто переніс вас сюди, Айртоне; той, хто своїм втручанням стільки разів рятував нас; той, хто робить для нас усе, що ми не в силах зробити самі, і, зробивши це, ховається від нас.

— Пошукаймо ж його! — вигукнув Пенкроф.

— так, ми будемо його шукати, — відгукнувся Сайрес Сміт. — Але де причаїлася ця могутня істота, яка зробила для нас стільки чудес, ми відкриємо лише в тому випадку, якщо вона захоче покликати нас до себе.

Заступництво невидимого благодійника, що зводило нанівець їхні власні зусилля, і дратувало і разом з тим глибоко зворушувало Сайреса Сміта. Щоразу його втручання свідчило про відносну безпорадність самого Сайреса Сміта, а для гордих душ таке почуття образливе. У великодушній допомозі, зробленій потайки, уникаючи усяких виявлень подяки з боку тих, кому роблять благодіяння, є відома частка зарозумілості, і, на думку Сайреса Сміта, це зменшувало ціну доброчинства.

— Будемо його шукати, — повторив інженер, — і, дай Боже, щоб нам вдалося коли-небудь довести нашому гордому заступнику, що нас не можна назвати невдячними! Чого б я не дав, аби віддячити йому добром за добро і хоча б ціною власного життя зробити йому яку-небудь важливу послугу!

З того дня пошуки незнайомця стали єдиною турботою мешканців острова Лінкольна. Усе спонукало їх знайти ключ цієї загадки, довідатися ім’я людини, котра володіє справді непоясненою, якоюсь надприродною могутністю.

Колоністи поспішили повернутися до будинку, і їхні турботи швидко повернули Айртону душевні й тілесні сили.

Наб і Пенкроф перенесли трупи піратів до лісу, подалі від кораля, і глибоко зарили їх у землю.

Потім Айртону розповіли, що відбулося в той час, як він був у полоні. Він довідався тоді про поранення Герберта і про всі випробування, що випали на долю колоністів. Товариші сказали йому, що вони вже не сподівалися бачити його, так вони боялися, що безжалісні злочинці по-звірячому вбили його.

— А тепер, — сказав на закінчення Сайрес Сміт, — нам залишається виконати свій обов’язок. Половина нашого завдання вирішена. Одначе якщо тепер нам уже нічого боятися піратів і ми знову стали господарями острова, то зобов’язані ми цим не самим собі.

— Чудово, — озвався Гедеон Спілет, — обшукаємо весь цей лабіринт ущелин між відрогами гори Франкліна. Не пропустимо жодного грота, ні однієї западини! О, я думаю, ще жодному журналісту не доводилося розгадувати такої захоплюючої таємниці!

— І ми не повернемося до Гранітного палацу, поки не знайдемо нашого благодійника, — сказав Герберт.

— так, — підтвердив інженер. — Ми зробимо все, що в силах людських… Але, повторюю, знайти його нам удасться лише в тому випадку, якщо він сам того побажає!

— Залишімося в коралі, — запропонував Пенкроф.

— Залишімося, — погодився Сайрес Сміт. — Провіанту тут багато, і, крім того, ми знаходимося в самому центрі тієї місцевості, де розпочнемо пошуки. І звідси, якщо знадобиться, можна швидко з’їздити на візку до Гранітного палацу.

— Правильно, — сказав моряк. — Маю тільки одне зауваження.

— Яке?

— Ось уже літо наближається, і не треба забувати, що ми планували подорож.

— Яку подорож? Куди? — запитав Гедеон Спілет.

— На острів Табор, — відповів Пенкроф. — Треба ж залишити там записку, вказати в ній координати нашого острова і повідомити, де тепер знаходиться Айртон, на той випадок, якщо шотландська яхта прийде по нього. Хто знає, може, ми вже спізнилися.

— Стривайте, Пенкрофе, — сказав Айртон. — На чому ви думаєте дістатися до острова Табор?

— На нашім кораблі!

— На вашім кораблі? — вигукнув Айртон. — Його вже більше немає.

— Як, корабля більше немає?! — закричав Пенкроф, підхопившись на ноги.

— так, Пенкрофе, — сказав Айртон. — Тиждень тому пірати розшукали його в маленькій бухточці, вийшли на ньому в море і…

— І що ж?.. — із завмиранням серця запитав Пенкроф.

— Оскільки в них тепер немає Боба Гарвея, значить нікому вести корабель… Ну, вони й наткнулися на рифи. Суденце ваше розбилося.

— Ах негідники! Ах бандити! Негідники прокляті! — лаявся моряк.

— Пенкрофе, — сказав Герберт, узявши його за руку. — Ми побудуємо інший корабель, ще кращий і більший колишнього. Адже в нас тепер є всі залізні частини, весь такелаж і вітрила з піратського брига!

— А ви знаєте, скільки часу треба, щоб побудувати судно водотоннажністю в тридцять — сорок тонн? — з гіркотою зауважив Пенкроф. — На це піде місяців п’ять, а то й півроку.

— Скільки знадобиться, стільки й витратимо часу, але побудуємо судно, — відповів журналіст. — А цього року не поїдемо на острів Табор.

— Ну, що ж вдієш, Пенкрофе, — втішав його інженер.

— Сталося нещастя, треба витримати його. Сподіваймося, що відстрочка поїздки на Табор не принесе нам шкоди.

— Ех, «Бонадвентур»! Бідний мій «Бонадвентур»! — вигукнув Пенкроф, глибоко вражений втратою суденця, яким він так пишався.

Загибель корабля дійсно був великою втратою для колоністів, і вони твердо вирішили якомога швидше зарадити лиху. Але зараз єдиною їхньою турботою залишалося обстеження всіх схованок на острові.

Пошуки почалися того ж дня, 19 лютого, і тривали цілий тиждень. Біля підніжжя гори Франкліна, між її відрогами і численними їхніми розгалуженнями, вився справжній лабіринт долин і ярів, розташованих надзвичайно примхливо. Очевидно, шукати потрібно було в цих вузьких ущелинах, можливо навіть у надрах гори. Людині, яка бажала залишатися для всіх невідомою, найлегше влаштувати собі потаємне житло саме в цій частині острова. Відроги так хаотично перепліталися між собою, що Сайресу Сміту довелося вести пошуки з найсуворішою методичністю.

Насамперед обстежили всі долини південного схилу вулкана й біля джерел Водоспадної річки. Айртон показав колоністам притулок бандитів — ту печеру, де він нудився в ув’язненні, поки його не перенесли в кораль. У печері все залишалося в тому ж вигляді, як і при Айртоні. І так само, як при ньому, лежали там зброя, порох, кулі та провіант, який бандити викрали і тримали у своєму лігвищі про запас.

Колоністи ретельно обстежували всю сусідню з печерою долину, порослу прекрасними деревами, головним чином хвойними; потім, обігнувши край південно-західного відрога, вони