Читати книгу - "Вежа блазнів"

ксьондз Мегерлін, біжучи біля єпископського коня. — Христе, помилуй і сохрани!

Навантажений здобиччю віз зі зламаним колесом перегородив шлях. Його зіштовхнули і перевернули, у болото посипалися куфрики, скриньки, барильця, перини, килими, кожухи, черевики, шматки солонини, інше добро, награбоване у спалених селах. Застряг іще один віз, за ним — іще один, візники зіскакували і втікали пішки. Дорога вже була встелена награбованим добром, покинутим кнехтами. Невдовзі серед клуночків і вузликів зі здобиччю єпископ угледів кинуті щити, алебарди, бердиші, арбалети, навіть вогнепальну зброю. Позбувшись тягаря, кнехти втікали так прудко, що наздоганяли кінних і панцирних. Ті, хто не міг наздогнати, у паніці вили і верещали. Ревіли корови, бекали вівці.

— Швидше, швидше, ваша превелебносте… — підганяв тремтячим голосом Лаврентій фон Рорау. — Рятуймося… Рятуймося… Аби тільки до Гомоля… до кордону…

Посеред гостинця, частково затоптана в землю, запаскуджена худобою, обсипана бубликами і черепками побитих горщиків, валялася корогва з величезним червоним хрестом. Знак хрестового походу.

Конрад, єпископ Вроцлава, закусив губу. І пришпорив коня. На схід. До Гомоля і Левінського перевалу. Рятуйся, хто живий. Аби швидше. Швидше. Тому що йде…

— Амброж! Іде Амбро-о-о-ож!

* * *

— Амброж, — кивнув головою Шарлей. — Колишній градецький пробощ з костелу Святого Духа. Чув я про нього. Він був при Жижці до самої смерті. Це небезпечний радикал, харизматичний народний трибун, справжній ватажок мас. Помірковані калікстинці бояться його як вогню, бо Амброж поміркованість вважає зрадою ідеалів Гуса і Чаші. А на один його кивок піднімається тисяча таборитських ціпів.

— Факт, — підтвердив Горн. — Амброж шаленів уже під час попереднього єпископського рейду, у двадцять першому році. Тоді, як ви пам'ятаєте, усе закінчилося перемир'ям, яке з єпископом Конрадом уклали Гинек Крушина і Ченєк з Вартенберка. Спраглий крові священик вказав на обох як на зрадників і кунктаторів[490], і чернь накинулася на них із ціпами, так що ті ледве встигли втекти. Відтоді Амброж постійно говорить про відплату… Рейнмаре, що з тобою?

— Нічого.

— Ти виглядаєш так, — оцінив Шарлей, — ніби твій дух витає деінде. Чи ти, бува, не захворів? Та годі про це. Повернімося до єпископського рейду, дорогий пане Муммоліне. Що він має спільного з нами?

— Єпископ наловив гуситів, — пояснив Горн. — Здається. Тобто: здається — гуситів, бо те, що наловив, — це поза сумнівом. У нього нібито був список, на підставі якого він і ловив. Я вже казав вам, що у нього — добрі шпигуни?

— Говорили, — кивнув Шарлей. — Отже, Інквізиція зайнята тим, що витягає з цих бранців зізнання. І тому ви гадаєте, що поки що вона не матиме для нас часу.

— Я не гадаю. Я знаю.

* * *

Розмова, яка мусила відбутися, відбулася ввечері.

— Горне.

— Слухаю тебе, хлопче, щонайуважніше.

— Собаки, хоч і шкода тварини, у тебе вже немає.

— Важко, — очі Урбана Горна звузилися, — цього не помітити.

Рейневан голосно кашлянув, щоби привернути увагу Шарлея, який неподалік грав із Томою Альфою в шахи, виліплені з глини та хліба.

— Ти не знайдеш тут, — продовжував він, — ні бурелому, ні гуморів, ні флюїдів. Словом, нічого такого, що могло б тебе врятувати від необхідності дати мені відповіді на запитання. Ті самі, які я поставив тобі в Бальбінові, у стайні мого вбитого брата. Ти пам'ятаєш, про що я запитував?

— У мене не буває проблем із пам'яттю.

— Чудово. Отже, з відповідями на запитання, які ти мені винен, у тебе також не буде проблем. Тож я слухаю. Говори, але негайно.

Урбан Горн підклав руки під шию, потягнувся. Потім глянув Рейневанові в очі.

— Дивіться, дивіться, — сказав він, — який жвавий. Але негайно! А коли не негайно, то що? Що зі мною станеться, якщо я не відповім на жодне з твоїх запитань? Виходячи зі слушного загалом припущення, що я нічого тобі не винен? Що тоді? Якщо можна запитати?

— Тоді, — Рейневан поглядом упевнився, що Шарлей слухає, — тебе можуть побити. Причому раніше, ніж ти встигнеш вимовити credo in Deum patrem omnipotentem[491].

Горн якийсь час мовчав, не змінюючи пози і не виймаючи сплетених у пальцях долонь з-під шиї.

— Я вже говорив, — нарешті озвався він, — що не здивувався, коли побачив тебе тут. Ти цілком очевидно знехтував застереженнями і порадами каноніка Беесса, не прислухався й до моїх, а це обов'язково мало для тебе погано закінчитися, — чудо, що ти ще живий. Але ти сидиш, хлопче. Якщо ти досі не допетрав, то постарайся допетрати: ти сидиш у Вежі блазнів. І жадаєш від мене відповідей на запитання, домагаєшся пояснень. Бажаєш знати. А що, якщо можна поцікавитися, ти робитимеш із цим знанням? На що ти розраховуєш? Що тебе випустять звідси, аби урочисто відзначити річницю віднайдення реліквій святого Смарагда? Що тебе звільнить чиясь вимушена покутою доброчинність? Отож ні, Рейнмаре з Беляви. На тебе чекають інквізитор і слідство. А ти знаєш, що таке strappado[492]? Як ти гадаєш, наскільки довго ти витримаєш, коли тебе підтягнуть на вивернутих за спину руках? Спершу підвісивши до щиколоток сорокафунтовий тягар? І коли тобі під пахви підставлять смолоскипи? Га? Скільки, на твою думку, часу мине, перш ніж ти заспіваєш? Я тобі скажу: ти навіть не встигнеш вимовити Veni Sancte Spiritus[493].

— Чому вбили Петерліна? Хто його вбив?

— Ти, хлопче, впертий як баран. Ти не зрозумів, що я тобі сказав? Я тобі нічого не розповім, нічого, що ти міг би вибовкати на муках. Йде дуже серйозна гра, і ставка дуже висока.

— Яка гра? — розкричався Рейневан. — Яка ставка? Я маю десь ваші ігри! Твої секрети вже давно перестали бути секретами, і справа, якій ти служиш, також уже не є секретом. Думаєш, я що, не можу додати два і два? А зрештою, знай, що мені плювати на це. Я маю в сраці змови і релігійні суперечки. Чуєш, Горне? Я не вимагаю, щоб ти виказував спільників, видавав нові тайники, у яких зберігається Йоанн Вікліф Англікус, doctor evangelicus super omnes evangelistas[494]. Але я мушу, чорт забирай, знати, чому, як і від чиєї руки загинув мій брат. І ти мені це скажеш. Навіть якщо мені доведеться це з тебе вибити!

— Ого! Дивіться, який задирака!

— Вставай. Зараз дістанеш по морді.

Горн піднявся. Швидким, спритним рухом, який наводив на думку про рись.

— Спокійно, — просичав він. — Спокійно, молодший пане фон Беляу. Без нервів. Гарячка шкодить вроді. Ти за крок від того, щоб споганіти. І втратити свій відомий уже по всьому Шльонську успіх у заміжніх жінок.

Відхиливши корпус назад,