Читати книгу - "Сонячний Птах"

вони пересуваються як організована сила.

Маґон швидко кивнув головою, зрозумівши думку Гая.

– Так! Так! Вони комусь підкоряються, сумніву немає. Звичайно ж, важко повірити, що вони перебувають під чиїмось контролем.

– Але це ще не все, – сказав йому Гай. – Через мить ти побачиш, що я маю на увазі, бо я організував собі невеличку розвагу. Я хочу підсипати тим рабам чималу частку перцю в їхню дієту. Через мить ми нападемо на їхній обоз, і тоді ти побачиш, що я маю на увазі.

Вони на мить замовкли, спостерігаючи, як ворог повільно рухається в їхньому напрямку.

Тоді Гай запитав:

– У якому стані перебуває річка, Маґоне?

– Мій володарю, її рівень дуже низький.

– Брід можна перейти? – наполягав Гай. – Яка його глибина?

– Його можна перебрести пішки. Вода в найглибшому місці сягає до шиї, але тече швидко. Я наказав перерубати мотузки на броді.

Гай кивнув головою.

– Вони рухаються до броду біля Сета. Я був у цьому переконаний, коли вони обрали Лулуль як перехід через скелі в долину. – Гай замовк на трохи довше. – Саме тут я їх і знищу, – твердо провадив він, і Маґон скоса подивився на нього. «Знищу» здавалося дивним словом для воєначальника, який має під своєю орудою три тисячі людей і має намір воювати з армією, що нараховує тридцять тисяч.

– Мій володарю! – крикнув один з офіцерів Гая. – Атака почалася!

І Гай поквапився геть, щоб приєднатися до групи своїх підлеглих.

– Ага! – задоволено промовив він. – Бекмор добре обрав момент.

Із ретельно підготовленої пастки п’ятсот важких піхотинців Бекмора вдарили у фланг колони. Улюблені вояки Гая знайшли слабке місце в захисній шерензі чорних списників. Його сокирники прорубали дорогу до обозу, й погоничі биків, запряжених у вози, посхоплювалися зі своїх місць і кинулися врозтіч, жінки, які несли на головах кошики із зерном, скинули їх на землю, й побігли геть із панічними криками.

Нападники швидко повбивали биків і висипали зерно з кошиків на одну купу. Вогонь у глиняних глечиках швидко роздмухали, й через кілька хвилин пограбовані харчові припаси армії рабів горіли яскравим полум’ям.

– Поглянь! – і Гай показав Маґонові, як відповіли раби на цей несподіваний напад.

Із голови й хвоста колони загони списників побігли назад і вперед, виконуючи класичний маневр оточення. Цей рух не був виконаний із тією досконалою точністю, з якою виконав би його тренований легіон. Він був повільний і неповороткий, пародія на маневр, притаманний правильно організованим формуванням, але його можна було впізнати.

– Дивовижно! – вигукнув Маґон. – Ними командує солдат, вочевидь знайомий із військовими статутами. Ваш офіцер має бути обережним.

– Бекмор знає, що робити, – запевнив його Гай, і, поки він говорив, далекі сокирники швидко утворили формування «черепаха», затулившись з усіх боків щитами, й організовано відступили крізь ряди списників, які лише на кілька хвилин не встигли замкнути оточення. За ними палахкотів обоз армії рабів, від якого над вершинами дерев валував чорний дим.

– Чудово! Чудово! – усміхався Гай, висловлюючи своє задоволення й полегкість, втішено поплескуючи себе по стегнах. – Красиво зроблено! А тепер нехай командувач рабів покаже нам, що він такий самий добрий квартирмейстер, як і тактик. Сьогодні вночі у ворожому таборі животам доведеться несолодко. – Гай узяв Маґона за руку й повів його геть. – Як ти дивишся на те, щоб випити чашу вина? – запропонував він. – Спостерігати – це робота, яка не менш розбуджує спрагу, аніж махати сокирою.

Маґон усміхнувся.

– Я радий, що ви згадали про вино, святосте. Я маю кілька амфор вина, які не зможуть образити навіть таке знамените піднебіння, як ваше. Ви пообідаєте зі мною сьогодні ввечері?

– Я чекаю вашого обіду з великим нетерпінням, – запевнив його Гай.

Вино справді було непогане, й, пообідавши, Гай і Таніт заспівали вдвох для гостей. То була вигадлива порнографічна пісня, яку склав Гай, про любов між Ваалом і Астартою. Таніт виконувала роль богині, співаючи ніжним і природним голосом, передаючи не зовсім пристойні й двозначні рядки зі скромно опущеними очима, що примушувало гостей весело реготати і стукати по столу чашами з вином. Гай знехтував заклики повторити спів і, відклавши лютню, став серйозним. Він заговорив про близьку битву, остерігаючи Маґона та його офіцерів проти легковажного ставлення до ворога.

– Я мало не заплатив за таку помилку, – сказав він їм. – Мене опанувала спокуса випробувати силу їхнього центру, й він виявився таким м’яким, як щойно зліплене тісто. Мене опанувало відчуття, що я зможу завдати їм поразки й виграти битву одним ударом. Із таким податливим центром я прорвуся крізь них і розколю їх. – Гай зробив паузу й зробив рукою сонячний знак. – Завдяки Ваалу на мить раніше я віддав наказ змінити свою першу спробу на повну фронтальну атаку. Мої наміри змінило застереження з боку богів. – На обличчях людей з’явився вираз належної релігійної врочистості, й кілька з них зробили пальцями сонячний знак, а тим часом Гай провадив: – Я подивився на фланги ворога, які, природно, нависали над моїми, і побачив, як твердо вони стоять. Мені здалося, там розташовані найкращі й найміцніші частини, й несподівано я пригадав Канни. Пригадав, як Ганнібал розгромив там військо римського консула.

Несподівано Гай замовк, і вираз відкриття з’явився в нього на обличчі.

– Канни! Ганнібал!

Йому виразно пригадався глиняний ящик із бойовими порядками Канн, виставленими на ньому. Він пригадав, як його власний голос розповідав про ту битву, пригадав напружене чорне обличчя, яке уважно слухало.

– Тимон! – прошепотів він. – Це Тимон! Це має бути він!

Навколо нього лежала його армія, велике скупчення чорних людей, голодне, налякане й опановане нічною тривогою. Вогнища розквітли, наче квіти в саду, на південному березі великої річки, й нічне небо сяяло помаранчевим світлом. Вогні горіли лише для тепла, їжі в них не було. Їжі не було в них уже два дні, відтоді як згорів їхній обоз.

Тимон мовчки ходив між людьми й бачив, як вони туляться до багать. Голодні, вони тремтіли від холоду, вони шепотілися й стогнали, тому звуки його табору були приглушеними, схожими на гудіння у вулику диких бджіл.

Він ненавидів їх. Вони раби, слабаки. Лише один на півсотні чоловік, лише один на сотню – воїн. Він мріє про спис у своїх руках, а вони про гнилі галузки. Вони відповідають повільно й незграбно на блискавичні удари ворога. П’ятдесят із них не рівня одному блискучому воїну з того війська, яке йому протистоїть. Він мріяв про людей зі свого племені, мріяв навчити їх усього того, чого навчився сам, надихнути їх власним відчуттям мети, своїми мріями