Читати книгу - "Твори в двох томах. Том 2"

В усьому місті лише я знаю, яка ви мужня, добра й благородна людина. В глибині серця ви не можете поважати мене, бо вам добре відомо, в чому мене звинувачує вся наша громада. Але прошу принаймні повірити, що я здатний відчувати вдячність. Це полегшить мені мій тягар.

Берджес

— Ми врятовані ще раз. Але якою ціною! — Він кинув і цю записку у вогонь. — Краще б… краще б мені вмерти, Мері… краще б мені не знати більше всього цього…

— Ох, гіркі дні настали для нас, Едварде. Ці рани завдані доброзичливою рукою і тому особливо жорстокі. І їх так багато!

За три дні до виборів кожен з двох тисяч виборців несподівано одержав цінний сувенір — з уславленого золотого мішка. На одному боці монети було вибито: «Я сказав незнайомцеві…» А на другому: «Йдіть і спробуйте виправитись. Пінкертон».

Таким чином, усе сміття, зібране після знаменитого жарту, висипали на голову одній-єдиній людині. Наслідки були справді катастрофічні: вся сила повторної хвилі недавнього сміху цього разу скерована проти одного Пінкертона. Гаркнес без особливих зусиль став членом міської управи.

За добу, що минула після одержання чеків, сумління Річардсів трохи заспокоїлося. Старе подружжя поступово примирялося зі своїм гріхом. Але їм ще судилося відчути, яка то жахлива річ — гріх, що його ось-ось мають викрити. Тоді цей гріх стає особливо тяжким і відчувається гостро, як ніколи. Вранішня проповідь у церкві нічим не відрізнялася від попередніх — давно відомі слова про давно відомі речі. Все це було чуте-перечуте вже тисячі разів, давно втратило будь-яку гостроту й будь-який сенс, і наганяло на них раніше сон. Але тепер все сприймалося інакше. Кожне слово проповіді звучало як обвинувачення, скероване проти людей, що приховували смертні гріхи. Після відправи вони якомога швидше втекли від юрби поздоровників і поспішили додому, тремтячи всім тілом від якогось незбагненного, невиразного передчуття біди. Ненароком вони побачили містера Берджеса, що завертав за ріг. Берджес навіть не відповів на їхній уклін! Він просто не помітив стареньких, але вони того не знали. Про що свідчить така поведінка? Вона свідчить… вона свідчить… про чимало всяких страхіть. Може, Берджес дізнався, що Річардс міг обілити його в ті давноминулі часи, — і тепер вичікує нагоди, щоб звести рахунки? Пойняті розпачем, удома вони уявили собі, ніби їхня служниця Сара підслухала в сусідній кімнаті, як Річардс признався дружині, що Берджес ні в чому не винен. Річардс пригадав, ніби з тієї кімнати було чути шелест жіночої сукні; трохи згодом він уже був певен, що таки чув його. Вони використали якийсь привід, щоб покликати Сару і простежили за виразом її обличчя: якщо вона справді виказала їх містерові Берджесу, це буде видно з її поведінки. Вони поставили їй кілька запитань — запитань настільки випадкових, пустих і безглуздих, що дівчина подумала, чи не збожеволіли старі з радощів, діставши несподіване багатство. Їхні допитливі й підозрілі погляди остаточно збентежили служницю: вона зашарілася, зніяковіла, і старі побачили в цьому безперечні докази її провини — невідомо, якої саме, але страшної. Вона шпигує за ними, вона виказала їх. Лишившись знову на самоті, вони заходилися зіставляти різні обставини, що не мали між собою жодного зв’язку, і дійшли жахливих висновків. Уявивши собі найгірше, Річардс несподівано так охнув, що дружина спитала:

— Ой, що сталося?

— Записка… Записка Берджеса! Адже він знущався з мене, тільки тепер я зрозумів! — Він процитував: — «В глибині душі ви не можете поважати мене, бо вам добре відомо, в чому мене звинувачує…» Тепер усе ясно! Боже мій! Він знає, що я знаю! Ти бачиш, як хитро побудовано фразу? Це пастка… І я в неї попав, мов дурень, Мері…

— Який жах! Я знаю, що ти хочеш сказати… Він не повернув твого листа!

— Так… тримає його в себе, щоб занапастити нас… Мері, декому він уже виказав нас… Я це відчуваю… Добре відчуваю. Пам’ятаєш, як на нас дивилися в церкві? Берджес не відповів на наше привітання: він знає, що робить!

Вночі викликали лікаря. А на ранок всі вже знали, що подружжя Річардсів тяжко захворіло. Лікар сказав, що сили старих вичерпались від хвилювання, викликаного несподіваним щастям, надмірної кількості відвідувачів і недосипання. Місто щиро засмутилось, бо ці старі були тепер його єдиною гордістю.

Через два дні справи ще більше погіршали. Старі марили й поводилися дуже дивно. Сиділки запевняли, що Річардс показував чеки. На вісім тисяч п’ятсот? Ні, на величезну суму — тридцять вісім тисяч п’ятсот доларів! Звідки таке везіння?

Другого дня сиділки розповіли про ще дивніші речі. Вони хотіли про всяк випадок заховати чеки. Але, понишпоривши у хворого під подушками, нічого не знайшли. Річардс сказав:

— Не чіпайте подушки. Чого вам треба?

— Ми думали, що чеки краще…

— Ви їх більше не побачите: я їх знищив. Вони від сатани. Я бачив на них пекельне тавро і знаю — їх прислано, щоб увести мене в гріх.

Далі він почав верзти таке, що й зрозуміти було неможливо і згадати страшно, — до того ж лікар звелів їм мовчати про це.

Річардс сказав правду: чеків більше ніхто не бачив.

Але одна сиділка, певно, проговорилася вві сні, бо через два дні усе місто знало, що белькотів хворий. Його марення були й справді дивні. Виходило, що Річардс теж претендував на мішок і що Берджес спершу приховав записку старого, а тоді підступно виказав його.

Берджесу так і сказали, проте він уперто заперечував свою вину. Навіть заявив, що недобре надавати такої ваги маренню хворої старої людини, та ще й несповна розуму. Однак підозра не розвіялася і балачки не припинилися.

Через день-другий стали говорити про те, що місіс Річардс, марячи, повторює чоловікові слова. Підозра знову спалахнула й виросла до цілковитої певності, аж поки віра Гедліберга в чистоту свого єдиного незаплямованого славетного громадянина стала згасати і вже ледь блимала.

Минуло ще шість днів — і знову новина: старі помирають. В передсмертну годину свідомість Річардса прояснилася, він послав по Берджеса. Прийшовши, Берджес сказав:

— Залиште нас. Очевидно, він хоче щось сказати мені без свідків.

— Ні, — заперечив Річардс, — мені потрібні свідки. Нехай усі почують мою сповідь, — я хочу померти як людина, а не як собака. Я вважав себе чесним, але моя чесність була штучна, як і ваша. Так само, як і ви, я не встояв перед спокусою. Я підписався під брехнею, бо поласився на той нікчемний мішок. Містер Берджес не забув, що колись я зробив йому послугу, — і