Читати книгу - "Мене називають Червоний"

інший — на кінчик голки. Вони ніби не вірили в те, що сталось, усвідомивши, яке страхіття я пережив, перестали човпти одне одного й більше не тиснули мені на руки.

Я завив не своїм голосом. Але не від болю, а від жаху, позаяк усвідомлював, яке нещастя звалилося мені на голову.

Не знаю, як довго волав. Я відчував, що мій пронизливий крик заспокоює і їх, і мене. Нас зближувало моє волання.

Проте що довше я вив, то більше їх охоплювало сум'яття. Від пекучого болю не залишилося й сліду, однак з голови не вилітала й не могла вилетіти та мить, коли голка впинається мені в очі.

Хоча я ще не отемнів. Дякувати Аллаху, досі бачив, як сумно й перелякано вони на мене дивляться, як нерішуче ворушаться їхні тіні на стіні текке. Це і радувало, і страшенно тривожило.

— Облиште мене! — закричав я. — Облиште, нехай я хоча б ще раз гляну на світ!

— Негайно розповідай, — визвірився Кара, — що було того вечора, коли ви зустрілися з Заріфом-ефенді? Тоді ми тебе не зачепимо.

— Я повертався з кав'ярні додому, мене перестрів Заріф-ефенді. Він був схвильований, дуже розгублений і засмучений. Мені його вперше стало жаль. Та пустіть мене, і я все розповім. У мене темніє в очах.

— Відразу не потемніє, — грубо відрубав Кара. — Майстер Осман з виколотими зіницями розгледів обрізані ніздрі в коня — можеш мені вірити.

— Бідолаха Заріф-ефенді сказав, що довіряє тільки мені й хоче поговорити.

Та зараз мені було шкода не його, а себе.

— Якщо ти все розповіси, поки не запеклася кров на очах, то вранці востаннє зможеш вдосталь надивитися на світ, — промовив Кара. — Чуєш, дощ уже стих?

— Я запропонував йому повернутися зі мною до кав'ярні, однак відразу побачив, що йому місце наших зустрічей не до вподоби; воно навіть відлякувало його. Так я збагнув, що Заріф-ефенді після двадцяти п'яти років спільної з нами малярської праці відірвавсь од нас і став чужим. Останні вісім-дев'ять років, одколи як він одружився, я завжди бачив його в малярському цеху, однак навіть не знав, чим він займається… Заріф-ефенді сказав мені, що бачив останню ілюстрацію. На ній — печать тяжкого гріха, який не проститься жодному з нас, тому ми всі горітимемо в пеклі, твердив він. Був схвильований, наляканий. Нагадував людину, яка ненароком скоїла щось непростиме й тепер не знаходить собі місця.

— Що за тяжкий гріх?

Коли я запитав його те ж саме, він здивовано вирячив очі, немов відповідь була відома кожному. В ту мить я подумав, що наш товариш учнівських літ постарів, як і ми. Він розповів мені, що в останньому малюнку нещасний Еніште нахабно використовував метод перспективи. На тій ілюстрації все намальовано так, як бачить око, а не згідно з уявленнями божественного розуму: це стиль європейців. І великий гріх. Другий гріх — зображення халіфа ісламу, нашого падишаха, в один зріст із псом. Третій гріх — на ілюстрації теж в один зріст із падишахом відтворено шайтана, і він привабливий, милий оку. Та найнепростиміша безбожність — це велетенський портрет падишаха, де на обличчі видно найдрібнішу рисочку, — звісно, що зроблено так, аби вкотре підкреслити європейськість малюнка. Так творять ідолопоклонники… Це нагадує портрети, котрі християни виводять на стінах церков і поклоняються їм, бо не вбереглися від язичницьких традицій. Всі ті слова Заріф-ефенді почув від Еніште і завчив їх напам'ять; він вірив, що створення портрета — найтяжчий гріх і що з портретом закінчиться епоха мусульманської мініатюри. Тут він не помилявся. Своїми думками ділився зі мною на вулиці: в кав'ярню ми не пішли, бо Заріф-ефенді сказав, що там ганьблять його осяйність ваїза-ефенді та нашу віру. Ми на хвильку зупинилися, і він, неначе благаючи про допомогу, запитав мене: чи правда все те, що сам говорить, невже ми в безвиході й горітимемо в пеклі? Його каяття переходило в розпач, і він страшенно побивався, але я в якусь мить відчув, що не вірю йому. Він був брехуном, який тільки вдавав із себе прибитого горем.

— Як ти це зрозумів?

— Ми з Заріфом-ефенді товаришували з дитинства. Він був дуже врівноваженим, але безликим, блідим і безголосим. Як і його заставки. Тоді зі мною розмовляла людина ще тупіша, безневинна й релігійніша, але тільки зовні.

— Він товаришував з ерзурумійцями, — промовив Кара.

— Однак жоден мусульманин так не побиватиметься через гріх, скоєний ненавмисне, — відповів я. — Добрий мусульманин знає, що Аллах — справедливий та мудрий і зважає лиш на наміри свого раба. Тож тільки затуркані, темні люди з курячими мізками вірять, що потраплять до пекла, бо ненароком з'їли свинину. Істинний мусульманин знає, що, по суті, страх перед пеклом існує для того, аби лякати інших, але не боятися самому. Щоправда, так і чинив Заріф-ефенді: він намагався налякати мене. Тоді я зрозумів, що наганяти страх його навчив твій дядько. А тепер, мої браття-маляри, скажіть мені по правді: запеклася кров на моїх очах, зблякли зіниці?

Вони піднесли до мого лиця світильника й співчутливо, уважно, наче лікарі, придивилися до очей.

— На вигляд вони такі, ніби нічого не сталося.

Останнє, що я побачу на світі, — ця трійка, чиї очі прикипіли до моїх? Ось моменти, які я не забуду до кінця своїх днів — усвідомлював я і, незважаючи на муки каяття, жив надією на краще, а тому й розповідав:

— Твій дядько втовкмачив Заріфові-ефенді, що він займається забороненим. Закривав останню ілюстрацію аркушем паперу і для кожного з нас лишав відкритим лише якийсь її кут, де змушував робити малюнок… Створивши довкола мініатюри ауру таємничості, він посіяв у наших душах страх перед гріхом. Не ерзурумійці, які ніколи в житті не бачили проілюстрованої книги, а він був перший, хто вселив у нас цей страх і підозри, які заплямували нашу честь. Хоча чого боятися малярові з чистою совістю?

— Існує багато такого, чого вже боїться маляр з чистою совістю, — наче який мудрець, промовив Кара. — Так, малювання ніхто не ганить, але малюнок заборонений нашою релігією. На мініатюри перських майстрів, навіть на дива найвидатніших живописців Ґерата, дивилися як на якусь прикрасу до тексту, а на перше місце ставили й ставлять бездоганне написання літер, неперевершені творіння краснописців — тільки тому живопис усім байдужий. Та, зрештою, хто має змогу розглядати наші творіння? Проте з використанням європейських стилів, відмовою від наших мініатюр, іншими словами — застарілих стилів, малюнок стає малюнком — він виходить з тіні. А це забороняє Куран-и Керім і не подобається нашому