Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

палубу». Човен рушив уперед і почав занурюватися, здіймаючи велику білу піну, ніби нарешті дочекавшись, що моряки залишать палубу й задраять зсередини люки. Вода накрила продовгувату палубу, поглинула палубну гармату. Розтинаючи густу синяву моря, спускалася вглиб рубка, услід за нею, ніби ховаючи будь-які свідчення свого існування, зникли антена й перископ. Якийсь час поверхня моря взялася жмурами, але невдовзі також і їх не стало. Залишилося напрочуд спокійне того пополудня літнє море.

Підводний човен зник так само швидко, як і з’явився, а пасажири транспортного судна застигли на палубі в незмінній позі й не спускали очей з морської поверхні. Ніхто навіть не кашлянув. Прийшовши до тями, капітан віддав команду штурману, той передав її в машинне відділення, і стародавній двигун запрацював, протяжно заревівши, як собака, що дістав стусана від господаря.

Затамувавши подих, команда транспортного судна приготувалася до торпедної атаки. Можливо, з якоїсь причини американці вирішили не витрачати часу на гарматний обстріл, а замінили його швидкою торпедною атакою? Транспортне судно стало виписувати зиґзаґи, капітан і штурман, з біноклями в руках, удивляючись у сліпучу поверхню моря, шукали фатального білого сліду торпеди. Однак торпеда так і не з’явилася. І тільки через двадцять хвилин після зникнення підводного човна люди нарешті звільнилися від смертельного прокляття, що нависало над ними. Спочатку вони не вірили власним очам, але поволі впевнилися, що смерть їх оминула. І капітан не розумів, чому американці раптом відмовилися обстрілювати судно. Власне, що сталося? (Пізніше стало відомо, що тоді, коли підводний човен готувався до атаки, з американського штабу прийшов наказ не розпочинати бойових дій, якщо супротивник не нападе першим. 14 серпня японський уряд повідомив союзників, що приймає умови Потсдамської декларації і погоджується на беззастережну капітуляцію.) Коли напруження спало, дехто з пасажирів одразу розплакався, але більшість не могла ні плакати, ні сміятися. Упродовж кількох годин, а дехто — і днів, вони почувалися немов самі не свої. Гострі колючки кошмару, що вгризлися в їхні легені, серце, хребет, мозок і лоно, залишили свій невитравний слід назавжди.

Маленька Мускат Акасака впродовж цього часу міцно спала на руках у матері. Проспала як убита понад двадцять годин. Мати голосно озивалася до неї, ляскала по щоках, але марно — вона не прокидалася. Наче пірнула на морське дно. Дихання ставало щораз рідшим, пульс — усе повільнішим. Та коли судно прибуло до Сасебо, вона раптом пробудилася, наче якась потужна сила повернула її назад у цей світ. А тому Мускат не бачила, як американський підводний човен зупинив підготовку до атаки й зник. Про всі ці перипетії вона дізналася набагато пізніше від матері.

Транспортне судно сяк-так добралося до Сасебо вранці наступного дня, 16 серпня, після десятої. У порту панувала зловісна тиша, зустрічати пасажирів не прийшов ніхто. Навколо зенітної батареї при вході у гавань — також ні душі. І тільки літнє сонце немилосердно палило своїм промінням землю. Здавалось, ніби весь світ охопила глибока байдужість. А в пасажирів судна склалося враження, начебто вони помилково потрапили в країну мертвих. Після довгих років, проведених на чужині, вони мовчки споглядали рідну землю. Опівдні 15 серпня по радіо передавали імператорський указ про закінчення війни. Сім днів перед тим атомна бомба спалила дощенту Нагасакі. А через кілька днів піски історії проковтнули державу-привид — Маньчжоу-Го. Така ж доля мимоволі спіткала й ветеринара з родимкою на щоці, що опинився не в тій секції обертових дверей.

11

Ну, а тепер наступне запитання

(З погляду Мей Касахари. Частина 3)

«Добрий день, Заводний Птаху!

Ви зробили те, що я просила наприкінці останнього листа? Думали про те, де я зараз і що роблю? Хоч щось уявили собі?

Припустімо, однак, що ні до чого не додумалися. Напевне, так воно й сталося. Ну, тоді я сама розповім.

Працюю я зараз на одній фабриці. Досить великій. У містечку на березі Японського моря, точніше, у горах на околиці містечка. Я сказала „на фабриці“, а ви, мабуть, уявили собі, що це могутній завод, де гуркочуть найсучасніші машини, повзуть конвеєри, а з димарів дим валить? Зовсім ні. Територія фабрики простора, світла й тиха. Диму нема. Ніколи не думала, що бувають у світі такі просторі фабрики. Досі я побувала один раз на фабриці — у початковій школі нас водили в місті на екскурсію туди, де виробляють карамельки. Пам’ятаю тільки шум, тісноту й людей, що працювали мовчки, з похмурими обличчями. От чому слово „фабрика“ пов’язується в моїй пам’яті з ілюстрацією в підручнику до теми „Промислова революція“.

На фабриці працюють майже самі дівчата. Трохи осторонь, в окремій будівлі, — лабораторія, де чоловіки в білих халатах із серйозним виразом обличчя розробляють щось нове, але їх порівняно небагато. Решта — дівчата віком від шістнадцяти до двадцяти шести. Відсотків сімдесят з них, як і я, мешкають у гуртожитку на фабричній території. Бо доїжджати з містечка на роботу на автобусі або автомашині важко, та й гуртожиток першокласний. Будівля нова, у всіх окремі кімнати, їжа смачна — на вибір, усе добре оснащено, а плата за проживання мала. Басейн з теплою водою, бібліотека, якщо хочеш, можеш займатися чайною церемонією, ікебаною (щоправда, це не для мене) або записатися у спортивний гурток. От чому деякі дівчата, що раніше їздили на роботу з дому, перебралися до гуртожитку. На суботу й неділю навідуються до батьків, ходять у кіно, з хлопцями зустрічаються. Тому по суботах — гуртожиток як пустка. Таких, як я, кому на вихідні нема куди їхати, мало. Та, як я вже писала, мені подобається безлюддя в гуртожитку наприкінці тижня. Я тоді читаю, слухаю голосну музику, прогулююся по горах або, як оце зараз, пишу вам листа.

Дівчата на фабриці тутешні, селянські дочки. Не всі, звісно, але більшість — міцні, здорові, життєрадісні й працьовиті. Великих підприємств у цьому краї майже немає, і досі дівчата після закінчення середньої школи звичайно подавалися до великих міст у пошуках роботи. Дівчата в містечку не залишалися, парубки не мали з ким одружитися, й населення зменшилося. Із цієї причини міська влада залучила підприємців до будівництва заводу або фабрики, виділивши для цього велику земельну ділянку. Тепер уже дівчатам не доводиться звідси виїжджати. Гадаю, зовсім непогано придумано. Адже сюди стали приїжджати навіть люди зі сторони — як-от я. Тутешні дівчата закінчують середню школу (або, як я, кидають навчання) і влаштовуються працювати на фабриці, а коли назбирають грошей і досягають відповідного віку — виходять заміж. Потім звільняються з роботи, народжують