Читати книгу - "Тореадори з Васюківки"

Але ні, то не був туман, бо видно було далеко, до самого обрію. То була вода така біла.

Раптом я побачив, що у воді, погойдуючись, пливуть великі бідони з-під молока, і зрозумів — залило молочну ферму і повивертало бідони і це навколо вода, змішана з молоком. Але чому моє залізне ліжко не тоне?

І одразу прийшла думка — у мене ліжко-амфібія, військового значення, і це тому, що в мене мати — депутат, усім депутатам видають такі ліжка...

Білі хвильки хлюпочуть коло самої подушки, але не заливають її. Ну, звичайно, це молоко. Причому свіжісіньке, парне. Я вже гостро відчуваю його запах. І раптом чую голос матері:

— Випий, синку, випий молочка.

І зараз голос батька:

— Він заснув, не буди його, хай...

Але я вже прокинувсь і розплющив очі.

Я випив молока і знову заснув.

Коли я прокинувся, був уже обід. Я пообідав (з'їв трошки бульйону і куряче крильце), полежав і знову заснув... І спав так до ранку.

РОЗДІЛ XXV

Уолі ІСінЛЛА^ЬІ я '^АОСЛ/иоу.

чог#Сібь<[» Я ‘^ід^ж^+о

Прокинувшись, я побачив, що біля ліжка сидить на стільці Яришка і читає журнал «Барвінок».

У хаті було сонячно, аж очі сліпило, годинник на стіні показував десять, і я зрозумів, що то ранок.

Яришка зразу відклала журнал і скочила з стільця:

— О!.. Любий бгатику! Загаз будеш снідати.

Вона в нас не вимовляє літеру «р».

За мить Яришка вже ставила на стільці переді мною молоко, яєчню, сир і хліб з маслом.

Я збагнув, що в хаті нікого немає, всі на роботі, і їй доручено доглядати мене.

— Будь ласка, любий бгатику, їж! — сказала вона солодким голосом.

Я насторожився. А коли вона втретє сказала «любий бгатику» («Любий бгатику, спегшу пгоковтни таблетку»), це вже мене зовсім збентежило.

«Любий бгатику!» Вона ніколи мене так не називала. Вона завжди казала на мене «загаза чогтова», «так тобі й тгеба», «щоб ти гозбив свою погану могду...». І раптом — «любий бгатику!..»

Кепські, виходить, мої справи. Може, й зовсім безнадійні. Може, я вже й не встану. Тому-то всі такі ніжні до мене: і батько, і мати, і дід... І весь час заспокоюють — видужуєш, мовляв. А я...

Бач, сплю весь час. Значить, нема в організмі сил, енергії для життя. Отак засну і не прокинуся більше. От голову навіть підняти від подушки не можу. Підведусь, сяду на ліжку, і йде обертом голова, аж нудить...

Я глянув на сир, на яєчню і згадав слова діда Салимона, які він любив повторювати: «їжа — джерело життя. Доти живеться, поки їсться і п'ється. Добре кушбй і будеш, як бугай».

— Яришко, дай іще шмат хліба з маслом,— сказав я тихим глухим голосом.

— Тю, ти ж іще цього не з'їв?!

— Жалко? — з гірким докором глянув я на неї.— Може, я... Може...

— Та що ти, що ти! Будь ласка! — вона побігла на кухню, відремізувала від буханки величезну партику, намазала в палець масла і поклала на стілець. Пирснула і побігла за піч сміятися.

Я зітхнув. Нічого, нічого! Дивись, щоб на кутні не засміялася, як я... як мене вже не буде...

Яєчню з тим першим шматком хліба я вмаламурив досить швидко і легко.

А от тарілка сиру, щедро политого сметаною, і парти-ка хліба, принесена на моє прохання Яришкою, пішли туго. Півтарілки я ще сяк-так виїв, а далі почав давитися. Набивши повен рот сиру і хліба, я жував-пережовував ту жуйку по кілька хвилин і не міг проковтнути. Ремиґав, як той старий віл.

Уже й молоком запивав, і різко смикав назад головою, як це робить завжди мати, ковтаючи таблетки, та все марно — не ковталося. «Ну, все! — з жахом подумав я.— Уже й їсти не можу. Не приймає організм їжі. Все! Капець мені! Кришка!»

Я безсило відкинувся на подушку.

Лежав і прислухавсь, як усередині в мене щось булькало, бурчало й переливалося. То гуляли в порожньому животі одинока яєчня, трошечки сиру й молока. Гуляли, не в змозі порятувати слабіючого організму.

О! Кольнуло у боці!.. І нога затерпла, мабуть, кров туди вже не доходить... І рука ліва якась безсило млява. Це ж там серце близько... Видно, серце вже відмовляється працювати...

О! Дихати вже важко. Уривчасте якесь дихання. І пальці на руках уже посиніли, здається, одмирають... Ех, жаль — нема Павлуші. Хотілося б з ним попрощатися. Не встигну, мабуть...

З-за печі визирнуло лукаве Ярищине око. Вона сміялася. Вона й не уявляла, як мені зле. Вона думала, що я придурююсь.

Треба їй якось довести, що це не жарти, що мені таки погано, що, може, це останні мої хвилини... Я не міг помирати під її хихикання.

— Яришко,— ледь чутно промовив я.— Іди сюди.

Вона вийшла з-за печі.

— Яришко,— зітхнув я і замовк.

Вона підійшла ближче. Личко її стало серйознішим.

— Яришко,— вдруге зітхнув я і знову замовк. Я мусив сказати зараз щось незвичайне, щось значуще, благородне й велике, що говорять тільки перед смертю.

— Яришко,— сказав я нарешті тихо й врочисто.— Візьмеш собі мій велосипед... Я дарую тобі його...

І заплющив очі.

— Ой! — вереснула вона радісно.— Ой! Пгавда?! Ой! Сегйозно?! Ой бгатику мій! Який ти хогоший! Ой! Дай я тебе поцілую.

І її губенята мазнули мене по щоці біля носа. Я одвернувся до стіни, бо відчув, що от-от заплачу.

Ми з Яришкою найчастіше сварилися саме через той мій велосипед. Вона хотіла на ньому кататися, а я не хотів, щоб вона каталася. Я вважав, що вона ще соплива, щоб кататися на дорослому велосипеді. Тільки в перший клас пішла в цьому році. До педалей ще навіть не діставала. Але однак ^примудрялася їздити — просовувала праву ногу крізь раму і, звиваючись черв'яком, навстоячки крутила педалі. Ця її спритність тільки дратувала мене. Таке потворне катання було, на мою думку, образою для велосипеда.

І взагалі, кому хочеться, щоб на його велосипеді хтось катався! Це завжди неприємно, завжди противно. Велосипед — це щось дуже особисте, близьке, заповітне. Це ближче, по-моєму, за сорочку, за штани, за що хочеш...

І зараз, подарувавши велосипед Яришці,