Читати книгу - "Lux perpetua"

бодай стурбованості. «Її лице, — подумала Еленча, дивуючись цій думці, - старше, аніж вона сама».

— Голову дам навідріз, — сказала вона, — що ми всі прийшли сюди з однією метою. А позаяк ця мета на самій вершині, нам треба поспішити. Інакше ми не встигнемо повернутися перед смерком. Ходімо, дівчата. За мною.

Веснянкувата зробила таку міну, ніби хотіла фиркнути. Але що поробиш, кожна група повинна мати лідера. А Еленча була найвища. І хтозна, чи не найстарша.

— Мене звати Офк… Евфемія фон Барут, — гордовито сказала веснянкувата. — Донька лицаря Генріха Барута зі Студзиська. З ким маю честь?

— Еленча… де Вірсінг.

Новоприбула, коли обидві звернули на неї погляди, опустила очі. Довго не відповідала.

— Можете, — врешті-решт тихо вимовила вона, — називати мене Електрою.

Видовжену вершину Радуні увінчував кам'яний вал, у його центрі лежав камінь, великий, схожий на катафалк моноліт. Жодна з дівчат не могла цього знати, але цей моноліт лежав на горі вже тоді, коли по Судетському передгір'ї тупали мамонти, а великі черепахи відкладали яйця на одрянському острові П'ясек — нині велелюдній і щільно забудованій частині великого Вроцлава.

Біля підніжжя моноліту палало вогнище, полум'я облизувало дно обсмаленого казана, з якого бризкало вариво. Неподалік на купі черепів лежав чорний кіт. У типово котячій лінивій позі. Він був зайнятий — вилизував шерсть. Це було найлінивіше вилизування, яке Еленча будь-коли бачила.

Біля вогнища сиділи три жінки.

Одна, зовсім старезна, згорблена і скоцюрблена, гойдалася, бурмотіла, мугикала, викривлюючи темне обличчя. Та, що сиділа найдалі, здавалася всього лише дівчинкою. На її блідому, трохи ніби лисячому і некрасивому лиці палали лихоманкою очі. Збите в ковтун волосся підтримував у такому-сякому порядку вінок з вербени та конюшини.

Центральну позицію займала найважливіша. Bona femina. Та, до якої всі вони сюди прийшли. Висока, огрядна, прибрана у гостроверхий капелюх із чорного фетру, з-під якого буйними хвилями стікало на плечі полум'яно-руде волосся. Шия чарівниці була обвита шаллю із зеленої вовни.

— У мене палець свербить, — невиразно проговорила темнолиця стара. — У мене палець свербить, і це свідчить…

— Заткнися, Ягно, — втихомирила її руда в капелюсі, після чого підняла на прохачок очі, світлі, наче розплавлене олово. — Здрастуйте, дівчата. Що вас сюди привело? Не говоріть, сама відгадаю. Небажана вагітність? Ні, мабуть, ні. Хворими ви мені теж не здаєтеся, зовсім навпаки, я б сказала, ви всі три виглядаєте надзвичайно здоровими. Значить, кохання! Кохаємо, а об'єкт кохання далекий і недоступний, все більш далекий і все більш недоступний. Я вгадала?

Веснянкувата Евфемія фон Барут була першою, що наважилася поспішно й енергійно покивати головою. Першою і єдиною. Еленча під поглядом рудоволосої відьми опустила голову, вражена раптовою впевненістю, що її прихід сюди був цілком позбавлений сенсу, абсолютно зайвий і страшенно дурний. Що ж до Електри, то вона навіть не поворухнулася, задавлена у вогонь бездумним поглядом.

— Вгадала, не вгадала? — забурмотіла рудоволоса. — Per Вассо[206]! Буде видно. Підкинь хмизу у вогонь, Елішко, а зілля — в казанок. Ягно, поводься як слід.

Темнолиця встромила в рот кулак і погамувала відрижку.

— А ви, — bona femina зміряла дівчат поглядом світлих очей, — отримаєте те, про що просите. По черзі. Кожна зокрема.

Силою Сонця й силою Луни,

Через знамення і через руни,

Ейя!

— Кипить, кипить казанок, а в нім беладона, борець, блекота. Нахили голову, Евфеміє фон Барут. Вдихай пару.

Ось тобі дзеркальце, даю тобі його. Як місяць почне маліти, у день Венери і Фреї злови в нього потайки відображення твого коханого. Загорни у вовну, поклади в пуздерко. Посип сумішшю сушених пелюсток ружі і вербени. Додай зілля Agnus Castus, відомого теж як Авраамове дерево. Додай краплю власної sanguine menstruo[207]. Сховай пуздерко, щоби на нього не міг впасти жоден сонячний промінь. Як ховатимеш, тричі проговори заклинання: Ego dilecto meo et ad me conversio eius, я є милого мого, і до мене звернене його пожадання. Заким місяць тричі обернеться, твій обранець буде твоїм.

Через знамення і через руни,

Magna Mater, Magna Mater…

— Кипить, кипить казанок, а в нім беладона, мандрагора. Нахили голову, Еленчо де Вірсінг. Вдихай пару.

— Ось тобі ножик сталевий, даю тобі його. Як місяць по повні почне маліти, у день Венери і Фреї до схід сонця піди до саду. Зірви яблуко, яке здасться тобі найкращим. Розріж навпіл ножиком, розтерши спершу на лезі краплю sanguine menstruo. Насип на кожну половинку яблука щіпку висушеного споришу, скріпи обидві половинки скіпками з гілочок мирту. На шкірці яблука виріж ножиком ініціал імені коханого, вимов ім'я тричі, за кожним разом промовляючи заклинання: Ессе iste venit, ось він уже надходить. Яблуко сховай, причому так, щоб на нього ні разу не впав сонячний промінь. Навіть якби твій обранець був на краю світу, він повернеться до тебе.

Ейя!

Силою Сонця й силою Луни,

Через знамення і через руни,

— Кипить, кипить казанок, а в нім беладона, собача петрушка, цикута. Нахили голову, вдихай пару, ти, що хочеш, аби тебе називали Електрою. Грізне ти взяла собі ім'я, грізне і страшне для такої молодої особи, як ти. Знай, що таких, як ти, я зазвичай відсилаю ні з чим, таким, як ти, я не допомагаю, Не підтримую в тому, що планують і що замишляють. Таким, як ти, Електро, я зазвичай наказую покладатися на час і долю.

Кіт, що лежав на черепах, зашипів. Очі чарівниці запалали лиховісним вогнем.

— Тому тільки як виняток, — тихо промовила вона, — я сьогодні трошки допоможу долі. І хоча твоє бажання, Електро, сповнене зла, я виконаю його. Простягни руку. Ось я даю тобі…

Рудоволоса чарівниця шептала, Електра слухала, схиливши голову. Вогонь пригас, казанок ще булькав, шипіло, бризкаючи на жар, вариво.

Кіт занявчав.

— А тепер ідіть собі вже, — наказала bona femina. — Слава

Всебогині! Ага, не забудьте: рекламацій не приймаємо!

* * *

— Не їж так похапцем, — дорікнув Шарлей. — Тобі зашкодить.

Рейневан підняв голову з-над миски, яку затуляв рукою,

якийсь момент дивився так, ніби не розумів. Потім знову взявся ковтати галушки і ганятися за шкварками. Впоравшись із галушками, присунув до себе двовухий горщик журу, відламав від буханки шмат хліба. Демерит мовчки спостерігав за ним.

— Як? — раптом запитав з повним ротом Рейневан. — У який спосіб…

Шарлей зітхнув.

— Після нашого розставання я довго не знав, що з тобою відбувається. Про Ченстохову я чув, звісно, всі чули. Але звідки я міг знати, що ти там був? І що тебе посадили? Одним словом: свободою ти завдячуєш Ріксі. Її відомостям