Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Руйнуючи долі, Стів Маккартер

Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

10
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 138 139 140 ... 259
Перейти на сторінку:

Жазель дуже хотіла закрити вуха руками. Але підозрювала, що Амайанта знайде якийсь спосіб і далі їй набридати.

- Як виманити Максуда? А давай йому підсунемо армію! О, справді, хороша ідея. Так і вчинимо! - дівчина в золоті говорила різними голосами, і, судячи зі звуків, навіть переміщалася кімнатою для повноти відчуттів.

Клерк змирилася з тим, що їй неминуче доведеться прокинутися. Вона запустила руки у волосся і із заздрістю кинула погляд у бік Сандрін. У тієї навіть волосся завжди виглядало ідеально.

- Що за армія? - промимрила вона, дивуючись, що здатна все-таки вимовити кілька зв'язаних слів.

- Поки що ніхто не знає. - відповіла Ейр.

- Усі вже знають. Окрім цієї. - кивнула у бік сабазадонки Амайанта і гордо підняла підборіддя.

Чекала на запитання. Жазель зітхнула. Доведеться його поставити. Чому вона сьогодні робитиме все, тому що треба, а не тому, що хочеться?

- І що то за армія, Амайанта? - якомога байдужіше простягла дівчина.

- Що, що. Луксори, звісно. Принада має бути хороша.

- Ейр, це луксори. Тепер я можу поспати? - Жазель бухнулася на подушку.

- Луксори? - пролунав голос Звіра.

Жазель скрикнула і почала натягувати ковдру по самі вуха.

- Ти впевнена?

- Я – ні. Я взагалі їх не бачила. Це Амайанта так каже. - з-під подушки ліниво випурхнули слова, як два товстих горобчика.

- Тоді ми підемо. - все той же басистий, що заважає спати, голос Звіра.

- Ну, що я казала? Ідіоти! - над самим вухом пролунав дзвінкий голос дівчини в золотому.

- Все, виходь. Я одягатимуся! - Жазель зрозуміла, що заснути їй уже ніхто не дасть.

Почувши кроки, вона вилізла з-під ковдри і почала одягатися.

- Я пропоную послати туди поїдачів.

Клерк тільки зараз зрозуміла, що Дезіре сидить на стільці в кутку кімнати. Так, це був ранок. Вона ще не зовсім прокинулася. Думки плуталися в неї в голові. Але поїдачі? Хто це? Невже вона проспала кілька днів і проґавила поповнення для їхньої армії?

- Хто це такі? - запитала Жазель.

- Це ти. - відповіла Дезіре. - І такі, як ти. Люди, які нічого не вміють, які нічим не допоможуть у війні тим, хто щось уміє. Тобто, таким, як я. Ви нахлібники. Спиногризи. Просто сидите та поїдаєте наші припаси.

- Дезіре! - у застережливому тоні подала голос Сандрін.

- Таких не шкода. Можеш узяти ще кілька своїх друзів і сходити з ними. На вас навіть нападати не стануть. А якщо й стануть, то нам довше буде що поїсти.

- Досить говорити так з моєю подругою. - Сандрін сіла у своєму ліжку.

- О, ти собі завела друзів? Це зовсім не схоже на тебе. Скільки ти її знаєш? Місяць, два? Слабкі ж у тебе критерії для набору у друзі. Я бачила у поїдачів віслюків. Може, їм варто спробувати?

- Що ж ти тоді не пройшла через ці критерії? - запитала Сандрін, що остаточно прокинулася. - Ти сама визнаєш, що в віслюків більше шансів стати моїми друзями, ніж у тебе. Що це про тебе каже?

Жазель усміхнулася тому, як зуміла одна Химерниця викрутити слова іншої Химерниці. Це все одно, що дати по обличчю людині її ж власною рукою! Але посмішка клерка одразу поникла, як тільки вона побачила вираз обличчя Зимової. Напевно, від того холоду, що від неї віяв, у неї й стало волосся такого кольору.

- Знаєш, що було найскладнішим у Північному? - подалася трохи вперед Дезіре. - Дивитись, як ти зображуєш велику начальницю. Перша Химерниця імператора. Бутафорія. Дивитись на тебе і знати, що ти насправді ніхто. Бути вище за тебе весь цей час і не мати можливості сказати тобі про це. Знати і вміти більше за тебе, але вдавати з себе закінчене лайно, щоб ти могла відчути свою перевагу хоч над кимось, крім цієї недорозвиненої дитини. - Химерниця тицьнула пальцем у бік Делоріс.

Та миттю схопилася з ліжка і запалила очі.

- Що, хочеш потягатися? Зі мною? - засміялася Дезіре.

- Ну і засранка. - похитала головою Амайанта.

Сандрін підвелася у своєму нічному одязі.

- Іди. Тобі тут не раді.

- Двері там. - показала про всяк випадок Ейр.

Жазель повернулася, щоб побачити вираз обличчя сабазадонки. Вона знала, що Ейр добре ставилася до Дезіре. Навіть, не дивлячись на її контри з Сандрін, дівчина поважала Зимову Химерницю. Це було видно не озброєним оком. Але сьогодні Дезіре перейшла межу. Прийти сюди і в них у домі говорити на них такі гидоти. Що там казати за Ейр, якщо навіть Амайанта так про неї висловилася. Адже богиня весь час відкрито її підтримувала. Жазель подумала, що, мабуть, вона поки погано розуміється на людях, раз теж почала потихеньку перейматися симпатією до Дезіре. Вона цього явно не заслуговувала. Але її заспокоїло те, що Амайанта теж прорахувалась. Чи ні. Амайанта могла сьогодні хвалити, завтра ненавидіти, післязавтра знову поважати та любити.

- Якщо вас не розбудити, ви рік проспите. - отруйно кинула Дезіре, виходячи з кімнати. - Максуд, ти теж ще дрихнеш?

Жазель усміхнулася. Не вона одна сьогодні не виспалася. Коли вона повернулася? Ще не почало світати. Ну, почало, але тільки-но почало. До речі, Сандрін ще не було вдома. Скільки ж вона поспала?

- Гей, вставай. - долинуло з того боку стіни.

- Я вважаю… - спокійний сильний голос. - Потрібно зібрати всіх генералів.

- І чи багато в тебе таких?

- Азаніель, генерал чемпіонів і генерал Химерниць. Ще потрібний один, щоб керувати бойовими драйтлами.

- О, я тепер генерал. Кімната нарад у нас буде навколо твого ліжка? - мабуть, посміхнулася Дезіре.

- Пошли когось за Азаніелем. До чемпіонів я сам схожу. До подрібнювачів ти підеш сама, у вас непогано вчора вийшло. - Максуд підвівся з ліжка і потягнувся за одягом.

- Ти завжди так спиш? Правильно, навіщо всі ці ганчірки? Нехай тіло дихає.

Жазель відкрила рота, повернула голову і подивилася на Сандрін. Боковим зором вона побачила, що таким же поглядом на неї дивиться і Делоріс. Ейр тільки хмикнула, дістаючи з-під ліжка свою зброю. Клерк чекала почути кроки, які б означали, що Дезіре стрілою вилетіла з кімнати чоловіків. Але їх не було чути. Обличчя Сандрін стало з кам'яного сіро-зелено-коричнево-кам'яним. Жазель навіть дивитись стало на неї страшно. Вона відвернулась і схопилася, щоб якнайшвидше одягтися.

1 ... 138 139 140 ... 259
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Руйнуючи долі, Стів Маккартер », після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "