Читати книгу - "Небратнi"

відмови від сценарію добровільного роззброєння Україну очікують економічні санкції та політична ізоляція.

Щоправда, погрози були зайвими. Із 1654 року Україна не вела загарбницьких воєн і після здобуття незалежності загрожувати нікому не мала наміру. Тим паче ядерною зброєю. Принцип без’ядерності нею було проголошено ще до розвалу СРСР і здобуття незалежності, а саме — в Декларації про державний суверенітет України. В ухваленій 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР Декларації, зокрема, йшлося про зобов’язання України «не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї».

На початку 1992-го Україна добровільно передала всі тактичні (фронтові, ближньої дії) ядерні заряди російським військовим заводам, для знищення. Невдовзі — 7 травня 1992-го — тодішній президент України Леонід Кравчук[17] в офіційному зверненні до Сполучених Штатів Америки задекларував наміри українського керівництва остаточно позбутися стратегічних (наступальних, дальньої дії) зарядів: «Україна забезпечить знищення всієї ядерної зброї, включаючи стратегічну наступальну зброю, розміщену на її території».

Того ж місяця — 23 травня — у Лісабоні Україна разом із Білоруссю та Казахстаном підписала доповнення до радянсько-американського договору про скорочення й обмеження стратегічних наступальних озброєнь, так званого СНО-І, укладеного 31 липня 1991 року. Із набуттям легітимності доповнення за назвою «Лісабонський протокол» було фактично розпочато процес ядерного роззброєння України, Білорусі та Казахстану.

Логічним завершенням розгорнутого в Лісабоні переговорного процесу стало підписання тепер уже сумнозвісного Будапештського меморандуму. 5 грудня 1994 року лідери України, США, Великої Британії, Росії — Леонід Кучма[18], Білл Клінтон, Джон Мейджор і Борис Єльцин[19] — у столиці Угорщини підписали меморандум про гарантії безпеки у зв’язку із приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Згідно із цим меморандумом Україна зобов’язалася у встановлені строки ліквідувати або передати Росії всі ядерні заряди, а також засоби їхнього доправлення, що залишились на території країни після розпаду СРСР. У свою чергу США, Велика Британія та Російська Федерація надавали Україні гарантії безпеки, територіальної цілісності та зобов’язувались поважати її суверенітет. Деякі українські політики невдовзі після підписання заявили, що Будапештський меморандум насправді ні до чого не зобов’язує країн-гарантів, що поняття «гарантії безпеки», «повага до суверенітету» є двозначними та неконкретними і що договір не передбачає яких-небудь рішучих дій чи санкцій стосовно країни, яка надумає його порушити. Відповідно до меморандуму США, Велика Британія та РФ пообіцяли: поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від використання сили проти територіальної цілісності та політичної незалежності України, утримуватись від економічного тиску, спрямованого на обмеження суверенітету країни, а також не застосовувати ядерну зброю проти України. У разі виникнення умов, коли одна або декілька країн-підписантів меморандуму відмовляються виконувати або свідомо порушують один із пунктів угоди, сторони зобов’язались… проводити з цього приводу консультації.

Тоді, 1994-го, попри надскладну економічну ситуацію, багато українців болісно відреагували на підписання Будапештського меморандуму, оскільки сприйняли угоду як абсолютне нехтування інтересами України. Далеко не всі українські політики того часу схвалювали курс на одностороннє ядерне роззброєння країни в обмін на ефемерні обіцянки поважати суверенітет і незалежність. Леонід Кучма, один із тих, хто поставив свій підпис під угодою, 1993-го, будучи прем’єр-міністром України, рішуче висловлювався за збереження частини ядерного арсеналу у складі Збройних сил України, зокрема — 46 твердопаливних МБР (460 боєголовок), заряди яких можна зберігати протягом тривалого часу. З економічної точки зору збереження ядерної зброї в Україні не становило проблеми. Навіть упродовж перших, найтяжчих років після здобуття незалежності країна мала достатньо ресурсів і фахівців для належного обслуговування, підтримування в боєздатному стані ядерних зарядів і їхніх носіїв. Без’ядерний статус держави був зумовлений винятково політичною необхідністю.

До сьогодні серед українців побутувала думка, що відмова від ядерного арсеналу — політична помилка тодішньої української влади. Після анексії Криму та вторгнення регулярних російських військ до Луганської та Донецької областей таке припущення набуло обрисів переконання. Причина проста: на початку 90-х саме Сполучені Штати найбільш активно наполягали на знищенні ядерної зброї України (воно й не дивно, зважаючи, що більшість ракет, які знаходилися на території країни, було націлено на Америку). Якби тоді, у 1992–1994 роках, керівництву країни вдалося запевнити США та їхніх союзників, що Україна ні за яких умов не використовуватиме ядерну зброю проти Америки чи НАТО, і зберегти частину ядерного арсеналу, залишені на озброєнні балістичні ракети нині слугували б чудовим стримувальним чинником проти мілітаристської Росії. І затрати на їхнє утримання, очевидно, однозначно менші, ніж втрати від анексії Кримського півострова та витрати на відбудову інфраструктури Донбасу.

Франція і Китай, які на момент підписання меморандуму, мали статус учасників Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, приєднуватись до Будапештського меморандуму відмовилися. Натомість ці країни обмежились офіційними заявами щодо підтримки незалежності та суверенітету України, оминувши необхідність консультацій чи будь-яких інших дій, якщо хто-небудь загрожуватиме цій незалежності.

Попри те, що Будапештський меморандум так і не було ратифіковано жодною із країн-учасниць, 1999 року 8 літаків «Ту-160» та 3 літаки «Ту-95МС» Україна передала Росії як оплату боргу за спожитий природний газ. Решту — 9 літаків «Ту-160» і 21 літак «Ту-95МС» — знищила. Стратегічні ракетоносці порізали на металобрухт. По одному екземпляру зазначених літаків залишили в авіаційному музеї м. Полтави. Загалом до 2000 року завершили ліквідацію всіх 176 українських міжконтинентальних балістичних ракет, а також демонтували обладнання із шахтних пускових установок.

На початку нового тисячоліття Україна офіційно втратила статус ядерної держави.

5

Забігаючи трохи наперед, поглянемо, що з того вийшло.

1 березня 2014 року президент Росії Володимир Путін звернувся до Ради Федерації по дозвіл використати Збройні сили РФ на території України «до нормалізації суспільно-політичної обстановки», мотивуючи своє прохання «екстраординарною ситуацією, що склалася в Україні, загрозою життю громадян Російської Федерації, особового складу військового контингенту Збройних сил Російської Федерації, роздислокованого відповідно до міжнародного договору на території України (Автономна Республіка Крим)». Засідання Ради Федерації, на якому розглядали питання введення військ до України, кілька українських телеканалів транслювали наживо. Воно — без перебільшення — нагадувало відьомський шабаш: градус риторики сягнув небачених навіть за Радянського Союзу висот. Один по одному російські сенатори виходили до трибуни та, розпалюючись і шаленіючи, розписували звірства «українських бандитів» і бандерівців, що вбивають росіян у Криму. Жоден із закидів, озвучених того дня з трибуни верхньої палати парламенту РФ, пізніше так і не було підтверджено: від початку подій на Майдані у листопаді 2013-го до завершення анексії Криму жоден громадянин Росії не загинув насильницькою смертю на Кримському півострові.

Приблизно за два тижні після голосування російське видання Lenta.ru відважилось опублікувати статтю зі звинуваченнями на адресу сенаторів верхньої