Читати книгу - "Колір магії"

class="p1">Ринсвінд став почуватися справді кепсько.

— Не знаю, — сказав він. — Може, інший підхід до речей. Щось таке, в чому було б більше сенсу. Приборкання... загнуздання блискавки чи щось подібне.

Бісик кинув на нього співчутливий погляд.

— Блискавка — це списи, що їх жбурляють велетні-громовержці, коли б’ються один з одним, — м’яко зауважив він. — Це встановлений метеорологічний факт. Її не можна приборкати чи загнуздати, як ти собі це уявляєш.

— Я знаю, — сказав Ринсвінд нещасним голосом. — Це слабке місце в моєму аргументі, згоден.

Бісик кивнув головою і щез у глибині іконографа. За якусь хвилю Ринсвінд відчув запах підсмаженого бекону. Він чекав, аж доки його шлунок більше не міг витримувати такої муки, і постукав по коробці. Бісик з’явився знову.

— Я ото думав над тим, що ти сказав, — почув Ринсвінд перш, ніж встиг розтулити рота. — Та навіть якщо б тобі вдалося загнуздати її, наче коня, — як би ти змусив її тягнути віз?

— Що ти таке верзеш?

— Блискавка. Вона рухається вниз і вгору. А ти хочеш, щоб вона рухалася уперед. У будь-якому випадку, вона би спалила упряж.

— Начхати мені на блискавку! Як я можу думати, коли мої кишки грають марша?

— То з’їж що-небудь. Проста логіка.

— Як? Щоразу як я ворухнуся, ця клята скриня шкіриться на мене — ледве з петель не злітає.

Багаж, наче за підказкою, широко позіхнув.

— Бачиш?

— Вона не намагається тебе вкусити, — сказав бісик. — Там усередині є їжа. З тебе, замореного голодом, їй — користь невелика.

Ринсвінд вдивився у темне нутро Багажу. Там, серед безладної купи коробок і торбин із золотом, справді були декілька пляшок та пакунків у вощеному папері. Він зловтішно реготнув, а тоді пішов на безлюдний пірс і тинявся там доти, доки не знайшов кусок дерева потрібного розміру, засунув його так делікатно, як лиш зміг, у щілину між кришкою та самою скринею — і витягнув зісередини один з пласких пакунків.

То виявилось сухе печиво, що було твердим, як кора діамантового дерева.

— ‘рокляття, — промимрив він, тамуючи язиком біль у зубах.

— «Пігулки для травлення Капітана Ейтпантера» у поміч мандрівникам, саме те, що треба, — підказав бісик, визираючи з порога своєї коробки. — Врятували не одне життя у морських подорожах, ой, не одне.

— Ну, звісно. Ти використовуєш їх як рятівне коло чи просто згодовуєш акулам і спостерігаєш, як вони, типу, тонуть? А в пляшках що? Отрута?

— Вода.

— Але ж води повно усюди! Чого б він надумав везти її зі собою?

— Довіра.

— Довіра?

— Еге ж. До тутешньої води її у нього нема. Розумієш?

Ринсвінд відкоркував одну з пляшок. Рідина всередині, може, колись і була водою. Вона була абсолютно без смаку і не мала жодних ознак живої енергії.

— Ні запаху, ні смаку, — пробурчав він.

Багаж неголосно рипнув, привертаючи увагу. Неквапливо, з умисно-загрозливим виглядом він гримнув своєю кришкою, змоловши імпровізовану підпорку Ринсвінда, наче сухий батон.

— Ну добре, добре, — сказав він. — Я думаю.

Штаб-квартира Їмора містилася в Похилій вежі на перехресті Слизької вулиці та Скрижанілої алеї. Опівночі самотній вартовий, нудячись о пізній порі, поглянув на небо, де планети вишикувались, мов на парад, і подумав знічев’я, які ж переміни долі вони могли йому віщувати.

Почувся звук — такий тонкий і тихий, наче комар позіхнув.

Вартовий окинув поглядом безлюдну вулицю, і тут помітив, як місячне сяйво відблискує від чогось, що лежало в багнюці за кілька ярдів від нього. Він підібрав знахідку. То було золото, по якому ковзали місячні промені, — він охнув, і його здивування покотилося гучною луною по алеї.

Знову почувся тихенький звук — і ще одна монета викотилася в рівчак на іншому боці вулиці.

Поки він її підбирав, трохи подалі вигулькнула і завертілася дзиґою третя. Він пригадав, що золото, кажуть, утворюється з кристалізованого зоряного сяйва. До цього моменту він ніколи не вірив, що це правда — що щось таке важке, як золото, може впасти просто з неба.

Коли він дістався до кінця алеї, впало ще декілька. Та їх ще залишалось повно у торбині, тож Ринсвінд, натужившись, поклав її собі на голову.

Отямившись, вартовий побачив перед собою шалені очі чарівника, який наставив на його горло меча. Крім того, щось — у темряві було важко розібрати, що саме — міцно тримало його за ногу.

Це був затиск, розрахований на те, щоб збити з пантелику, — було ясно, що нападник міг би схопити його набагато міцніше, якби захотів.

— Де він, той багатий чужеземець? — просичав чарівник. — Швидко!

— Що це тримає мене за ногу? — налякано пробелькотів неборак. Він спробував звільнитися з невидимих лещат і відчув, що тиск посилився.

— Тобі краще не знати, — відповів Ринсвінд. — Не смикайся, будь ласка. То де чужинець?

— Його тут нема! Вони повели його до Товстопуза у шинок! І чого раптом усі його шукають! Ти — Ринсвінд, так? Скриня — скриня, що кусає людей, — о-ні-ні-ні-ні-ні... не треба-а-а-а-а...

Ринсвінд пішов, і вартовий відчув, що невидимий загарбник його ноги послабив — чи, йому було моторошно навіть подумати про таке, воно послабило — свій затиск. А тоді, якраз коли він намагався зіпнутися на ноги, щось велике, важке і квадратне налетіло на нього у темряві і помчало далі, слідом за чарівником. Щось із сотнею ніжок.

Маючи на допомогу тільки свій власноруч зроблений розмовник, Двоцвіт намагався пояснити таємниці страху-в-ванні Товстопузові. Огрядний чоловік слухав уважно, поблискуючи своїми маленькими чорними очима.

За цим усім, потішаючись, спостерігав Їмор, що сидів за столом навпроти і час від часу кидав недоїдки з тарілки одному зі своїх воронів. Біля нього туди-сюди походжав Візел.

— Ти надто нервуєшся, — сказав Їмор, не зводячи очей з двох чоловіків, що сиділи навпроти. — Я це відчуваю, Стрене. Ну хто б насмілився напасти на нас отут? А чарівник появиться. Надто великий він боягуз, щоб не прийти. І спробує з нами торгуватись. А ми його візьмемо. І золото. І скриню теж.

Єдине вціліле око Візела спалахнуло хижим вогнем, і він вдарив кулаком по долоні своєї другої руки, затягнутої в чорну рукавицю.

— Хто б міг подумати, що стільки мудрої грушки росте по всьому диску? — не міг заспокоїтись він. — Звідки