Читати книгу - "Бурштин"

чимало знайдеться.

– От і добре. Тільки про цю розмову нікому, хіба що Сашку. Скажеш йому, що я на вашому боці. Чекай, зараз тебе відвезуть додому.– Гайворон підвівся й вирушив до дверей – покликати охоронців. Уже майже з порога обернувся до бранця: – А хто ще був із вами того дня?

– Гриша,– прохопився Володько.

– Ну, ще йому можеш переповісти зміст нашої розмови.– Гайворон мимоволі посміхнувся. Бо отримав від цього простеця все, що було потрібно. Відчинивши двері, майор гукнув Додіка. Той наблизився, перемелюючи щелепами жуйку, ніби корова на стійлі. Гайворон зверхньо, з іронією глянув на довготелесу ломину. Уявляє себе крутим ковбоєм, та хай. Півголосом вимовив у Додікове вухо:

– Знайдеш мені Гришу!

– Якого?

– Того, що разом із Зарванцем утік у вас з-під носа!

Майор напружився. Ні, все ж таки цей довбак його нервує.

– Зрозумів. А з цим що? – Молодик кивнув у бік бранця.

– Відвезти до містечка й очей не спускати!

Володько мав добрий слух. І все миттю зрозумів. Проте вирішив і далі клеїти дурня. Коли його вже вели до машини, на ґанку він ледь не зіткнувся із балухатим здорованем – той вів під руку Сашкову Катерину.

«Нічого собі! – подумав Володько.– Тут уже полювання не на жарт. Схоже, Сашко мав рацію: надто вже вартісна його помпа».

Частина 3

Розділ 1

Босий Бабайчик

Додік сам сів за кермо білого «Хаммера». «Бички» запхали на заднє сидіння позашляховика Володька, самі розташувалися обабіч.

«Як міністра везтимуть»,– подумав хлопець, оглядаючи просторий салон авто. Коли виїжджали з території бази відпочинку, їх наздогнав хлопчина в потертих джинсах.

– Майор каже, щоб ви, як будете повертатися, забрали й привезли сюди дитину.

– Яку ще дитину?

– Ось.– Хлопчина тицьнув Додіку адресу на папірці.

– Знаєш, щось ваш майор взагалі… Хай сам їде! Додік із дітьми не воює. Хочеш – сідай з нами!

Молодик схопився за телефон, кинув кілька слів у слухавку, потім усівся на переднє сидіння.

Додік натиснув на газ. Автівка, ревнувши потужним двигуном, зірвалася з місця та, обкидавши багнюкою чергового біля воріт бази, вилетіла на асфальтовану дорогу. Додік вів упевнено, тримаючи кермо однією рукою.

– Дідько, що за день сьогодні? Хвилини спокою нема. Коли вже твій шеф вшиється до свого Києва? – нарешті звернувся він до пасажира.– Якби не він, ми б самі тут усе потроху розрулили. Таким, як оцей,– водій кивнув на заднє сидіння,– я завжи дам раду. Він би в мене поскакав. А майор: «Відвези додому, дай хлопцеві спокій!» Може, ще й скибку медом намазати?

– Я вже он другий рік із ним, і теж досі зрозуміти не можу. То злий як собака, то як кіт лагідний. Одне точно: жінок любить просто страх. Жодної спідниці не пропускає,– погнав молодик на шефа.

– Мужик! За це поважаю, сам такий,– розплився в усмішці Додік.– Моя он двійню народила, а я планував до Сарн мотнутися, з дівчатками відсвяткувати, так чорти принесли твого шефа. А може, давай трохи зріжемо, я зазирну до «Янтаря»: там така офіціантка! Не дівка – мед. Щоправда, хвицається, як лісова коза. Ги-ги!

– Може, спершу завдання? Шеф порве.

– Не сци, ще й не таким Тузікам тут намордники вдягали.

– Додік, може, висадиш нас на розвилці,– обізвався один із «бичків», що сиділи позаду.– Бачу, Володька реабілітували, то нам і робити нічого, а тесть просив до вечора гній вивезти.

– Та йдіть уже, гнойовози, приймаки хрінові. Але ж прослідкуйте, щоб завтра коло Синього Горба ще вдосвіта всі «жужики» торохтіли!

Він пригальмував, з’їхавши на лісову дорогу. Хлопці зіскочили на узбіччя, гримнувши дверима. Їхні згорблені силуети із запханими до кишень кулаками швидко зникли між деревами в лісовому серпанку. У салон «Хаммера» ввірвався запах весняного лісу. Володько хапнув того повітря, як риба води після довгого перебування на суші. Тепер, коли йому не тиснули під боки ті вайлуваті хлопці, він відчував себе вільним, ніби тяжка ноша спала з плечей.

– Може, і я піду навпростець? – обережно запитав бранець із заднього сидіння.

– Сидіти! – гаркнув Додік.– Якщо майор тебе погладив, не думай, що став пухнастим. Він там, а ми тут. У нас ще з тобою довга розмова.

Додік відпустив зчеплення, і машина, завищавши гумою, стрибнула на вибоїсту лісову дорогу. Їхали навпростець, позашляховик ніби не відчував ям, тільки вода з калюж розліталася під колесами. Коли проминули кілька просік, що поділяли дорогу на рівні відтинки, назустріч вибіг розхристаний бородатий чоловік в одних лише шкарпетках.

Додік пригальмував.

– Бабай, чого в шкарпетках бігаєш, мешти погоріли, чи що? – Він опустив скло й висунув із вікна вдоволене лице.

– Та ти так літаєш, що я минулого разу не встиг навіть одягтися! – У чоловіка світилися очі, хоч сам був захеканий, наче собака.– Закурити даси?

– Ай-я-яй! Бабайчику, так і згубиш життя. Чи телевізор не дивишся, не в курсах, що курити шкідливо?

– Та я той, весь час на природі, то й компенсую.

– Люблю тебе, Бабаю, що за словом до кишені не лізеш. На ось, ще півпачки лишилося. Тримав як ензе.

– А пару гривень?..

– І нащо вони тобі в лісі?

– Від вовків відкуплюся.

– Двадцятки вистачить?

– Воно б вистачило, але наші жлоби за півлітра сорок гривень просять.– Волохатий лісовик віддано їв очима благодійника.

– Ох, пустиш ти мене, Бабаю, світом… На тобі п’ятдесят!

Бородань вдячно вхопив гроші та заходився цілувати руку Додіку. Але той відіпхнув лісовика.

– Годі, я тобі не піп! – Додік, вочевидь, почувався незручно перед хлопчиною, що сидів поруч.– Ну, як тут – все нормально, чужих не чути?

– Та ніби все добре. Лише вчора вночі якийсь «жужик» фурчав на твоєму болоті.

– Гаразд, пильнуй далі! – Додік натиснув на газ, і позашляховик понісся далі дорогою, що кривуляла між сосон.

Бабай ще довго стояв, закурений вихлопом. Потім дістав шурхітливий папірець, глянув крізь нього на сонце, понюхав, а тоді знову заховав. Лише тепер він відчув, що його шкарпетки цілком просякнуті лісовою вологою.

«Хаммер» линув плавно, його гідравлічні амортизатори вправно реагували на кожну нерівність, тому Додіку навіть не доводилося пригальмовувати на вимоїнах. Невдовзі між дерев показався високий насип – рукотворна гора пустої породи, що її вивозили з кар’єру. Цей поліський терикон насипали ще за радянської влади, і зараз він слугував за дороговказ, бо далі показалися перші будівлі робітничого містечка. Додік додав газу, а біля самого кафе ефектно загальмував.

– Приглянь за цим хирляком, а я до дівчат