Читати книгу - "Володар Туману"

просто звик до цього ще змалечку, це було ще однією гранню повсякденного життя, якій Роланд не надавав жодного значення.

А проте з часом Роланд почав розуміти, що історія старого дає течу. Однак до цього дня він ніколи не усвідомлював з такою очевидністю, що дідусь обманював його, або принаймні не розповів йому всієї правди. Хлопець ні на мить не засумнівався в чесності старого. Насправді з плином літ дідусь поступово розкривав перед ним деталі цієї дивної головоломки, центр якої здавався тепер таким очевидним: сад статуй. Часом це були мовлені вві сні слова, часом — таке траплялося частіше — неповні відповіді на запитання Роланда. Хлопець якимось чином відчував, що, коли дідусь і тримає його на відстані від своєї таємниці, то робить це лише для того, щоб захистити. Проте пора отакої поблажливості, здавалося, добігала кінця, і ближчав час, коли доведеться опинитися сам-на-сам із правдою.

Хлопець знову рушив у путь, намагаючись викинути з голови ці думки. Він не спав багато годин, і його тіло почало відчувати втому. Діставшись будиночка при маяку, Роланд притулив велосипед до паркана і ввійшов до оселі, не запалюючи світла. Піднявся сходами до своєї кімнати й, наче підкошений, упав на ліжко.

З вікна кімнати він бачив маяк, що височів метрів за тридцять від дому, і нерухомий силует дідуся у вікні сторожової вежі. Хлопець заплющив очі та спробував заснути.

Події того дня плинули у нього в голові — від плавання під водою до «Орфея» і до нещастя, що трапилося з сестричкою Алісії та Макса. Роланд думав про те, як це дивно й водночас підбадьорливо — пересвідчитися, що ці лічені години, які вони провели разом, так їх зблизили. Думаючи тепер, у самотині своєї кімнати, про брата й сестру, хлопець відчував, що відсьогодні вони зробилися його найближчими друзями, з якими він готовий ділитися всіма своїми таємницями та тривогами.

Роланд переконався, що сама лише думка про них додає йому впевненості, він не почувається самотнім, і в свою чергу він відчував глибоку відданість і вдячність за цю мовчазну угоду, що, здавалося, поєднала їх тієї ночі на березі.

Коли нарешті втома виявилася сильнішою за накопичене впродовж довгого дня збудження, Роланд поринув у глибокий живлючий сон, і остання його думка була не про таємничу непевність, що загрожувала їм, і не про сумну перспективу бути призваним восени до війська. Цього разу Роланд спокійно заснув, заколисуваний видінням, що відтепер мало супроводжувати його все життя: загорнута в місячний серпанок Алісія занурювала своє біле тіло в сріблисте море.

* * *

На світанку небо було вкрите темними загрозливими хмарами, що тяглися з-за обрію: крізь них пробивалося бліде тьмяне світло, змушуючи згадувати холодні зимові дні. Спираючись на металеві перила на верхівці маяка, Віктор Крей дивився на бухту, яка простяглася під ним, і думав про те, що проведені на маяку роки навчили його цінувати дивну й загадкову змарнілу красу цих сірих грозових днів, які передували зародженню літа на узбережжі.

З висоти сторожової вежі селище дивно нагадувало макет, створений якимось колекціонером. Удалині, на південному кінці, берег простягався безкінечною білою смугою. В дуже сонячні дні з того місця, де тепер стояв Віктор Крей, під водою чітко вимальовувався остов «Орфея», схожий на величезну механічну викопну тварину, викинуту на мілину.

Однак того ранку море вирувало, мов темна бездонна водойма. Вдивляючись у його непроникну поверхню, Віктор Крей згадував останні двадцять п’ять років, проведені на цьому власноруч побудованому маяку. Озираючись назад, він відчував кожен із тих років як важку кам’яну брилу на своїх плечах.

З плином часу таємна тривога безкінечного чекання змушувала його думати про те, що, можливо, все це було ілюзією, й нав’язлива ідея, що не давала йому спокою, перетворила його на вартового, котрий чатує на загрозу, яка існує лише в його уяві. Але сни знову поверталися. Примари минулого прокинулися від багатолітнього летаргічного сну й сновигали у звивинах його мозку. А разом із ними повернувся й страх того, що тепер він занадто старий і слабкий, щоб зустрітися віч-на-віч зі своїм давнім ворогом.

Уже багато років він спав заледве дві-три години за день; решту часу проводив практично сам на маяку. Його внук Роланд зазвичай кілька ночей на тиждень спав у своїй халабуді на березі, тож бували дні, коли вони проводили разом щонайбільше кілька хвилин.

Ця віддаленість од власного внука, на яку Віктор Крей прирік себе добровільно, принаймні дарувала йому відносний спокій духу; доглядач маяка був певен, що біль, який відчуває він через неможливість розділити з хлопцем ці роки життя, був ціною, яку він мусив заплатити за безпеку та майбутнє щастя Роланда.

Попри все, щоразу, спостерігаючи з верхівки маяка, як хлопець пірнає у воду поблизу «Орфея», старий відчував, що у нього холоне серце. Він ніколи не хотів, щоб Роланд знав про це, і відтоді як той був іще зовсім маленький, відповідав на його запитання про корабель і про минуле, намагаючись не говорити неправди й водночас не втаємничувати хлопця у справжній перебіг подій. Напередодні, дивлячись на Роланда та його нових приятелів, коли ті були на березі, він запитував себе, чи не була така поведінка серйозною помилкою.

Поринувши в ці роздуми, він затримався на маяку довше, ніж зазвичай уранці. Здебільшого він повертався додому до восьмої. Глянувши на годинника, Віктор Крей пересвідчився, що вже перейшло за пів на одинадцяту. Він спустився з вежі крученими металевими сходами й попрямував додому, щоб поринути в сон на ті кілька годин, які дозволяв йому його організм. Дорогою він завважив велосипед Роланда та зрозумів, що хлопець приїхав спати сюди.

Старий увійшов у дім, намагаючись не шуміти, щоб не розбудити онука, однак Роланд чекав на нього в їдальні, вмостившись в одному зі старих крісел.

— Мені не спиться, дідусю, — всміхнувся Роланд до старого. — Спав пару годин, як убитий, а тоді зненацька прокинувся і вже не міг заснути.

— Мені це знайомо, — відказав Віктор Крей, — але я знаю, що слід робити в таких випадках.

— А що? — запитав Роланд.

Лице старого освітилося лукавою усмішкою, яка робила його на шістдесят років молодшим.

— Куховарити. Ти голодний?

Роланд обдумав запитання. Правду кажучи, на згадку про грінки з маслом, мармеладом і вареними яйцями у нього забурчало в животі. Не роздумуючи довго, він ствердно хитнув головою.

— Гаразд, — мовив Віктор Крей. — Будеш кухарчуком. Ходімо.

Роланд пішов із дідусем на кухню, приготувавшись виконувати його настанови.

— Оскільки я інженер, — пояснив Віктор Крей, — я