Читати книгу - "Мертва кров"

мотузці висить штоф горілки. Він важкий, допоможи дістати.

І коли Василь обома руками потяг мотузку з двадцятилітровим штофом горілки з криниці, Андрій швидко взяв інший кінець мотузки, зробив з нього петлю і накинув її на шию брату Василю, а іншим кінцем мотузки перев’язав його зігнуті ноги.

В очах Василя з’явився страх. І тоді Андрій зняв зі своїх грудей великого хреста з гострими кінцями і вдарив ним з усієї сили Василя у шию. Кров залила його рясу, а Андрій, за якусь мить забувши про все, припав до цієї крові. З кожним ковтком йому ставало все краще і краще, і в його тіло вливалася якась нелюдська, диявольська сила…

Тієї ночі він викопав яму, взяв Василя під пахви і, притиснувши до власних грудей, поніс до могили. Так само він ніс зараз тіло п’яного ксьондза…

У цьому лісі був закинутий будинок, і, напевно, колись тут жив єгер. Під будинком знаходився підвал, заповнений величезною кількістю різних клунків, ящиків, коробок. Андрій кожного разу проминав їх з цілковитою байдужістю. Найголовнішим для нього було те, що ліс з одного боку межував з міським парком і в будинку постійно ховалися закохані пари, яким будь-що хотілося усамітнитися, і саме вони ставали жертвами колишнього ченця Андрія.

Він давно вже не дивився на себе в дзеркало, а коли інколи зазирав, то у нього відразу псувався настрій. Його обличчя заросло густим кошлатим волоссям, шкіра стала зеленкувато-жовтого кольору, а два верхніх зуби перетворилися на ікла і тепер, не вміщаючись, біліли на тлі яскраво-червоного рота.

Ось зараз ксьондз опритомніє. Чоловік у чорному з садистичним задоволенням чекав саме цієї миті. Його очі чудово бачили в темряві. І справді ксьондз, покладений на один з ящиків, нарешті підвів голову і обдивився довкола себе. Тоді Андрій чиркнув сірником і запалив перед собою свічку. Ксьондз, лише раз глянувши в його обличчя, перелякано скрикнув і знову знепритомнів. Але Андрієві вже було все одно. Він досяг свого — побачив нелюдський жах на обличчі чергової жертви. Андрій став на коліна, взяв ксьондза за підборіддя і, відкинувши його голову назад, ножем провів по горлу…

VII

— Ксьондза немає! — тьохнуло серце в грудях Вероніки, і в пам’яті знову промайнув високий чорний чоловічий силует на дорозі. Вона швидко зачинила хвіртку на ключ і побігла до одноповерхової кам’яної споруди, звідки підземний хід вів до замку. Піднявшись нагору, усміхнена Вероніка спочатку підійшла до гостей, поспілкувалася з ними і лише потім підійшла до Венчеслава.

— Ксьондз зник, — сказала вона. — Він залишився біля хвіртки. А коли я повернулася, його вже не було. Сліди вели до лісу. І цей чоловік у чорному, про якого я тобі вже говорила…

Не дослухавши, Венчеслав лагідно посміхнувся до неї, погладив по голові і відповів:

— Зник, то й зник… Знайдемо завтра когось іншого. Не переймайся так. Я сьогодні ще можу обійтися без крові.

— Гаразд, — відповіла Вероніка. — А знаєш, я маю для тебе сюрприз. Він у машині. Зараз я його принесу. Почекай на мене в кабінеті.

Коли Венчеслав зайшов до себе і побачив на письмовому столі велику коробку від жіночого капелюшка, то зблід.

… Венчеслав народився у заможній сім’ї дворянина Івана Боголюбського. Батьки його дуже любили, оскільки він був пізньою і єдиною дитиною. Ріс Венчеслав у розкошах, з няньками та гувернантками і нічим особливо не переймався. Але, коли йому виповнилося чотирнадцять років, сталася подія, яка багато що змінила в його долі згодом.

Якось взимку Венчеслав поїхав на коні провести свого дядька на військові маневри і, вже повертаючись назад, вирішив, скоротивши шлях, навпростець перейти напівзамерзлу Москва-ріку. Але кінь провалився під лід і разом з конем під льодом опинився Венчеслав. Його ледве врятували випадкові перехожі.

Коли ледь живого хлопця привезли додому, завжди спокійна і врівноважена гувернантка Надя розридалася.

Батьки Венчеслава були у Петербурзі, оскільки батькові дали орден Володимира і його з цієї нагоди було запрошено до царського палацу. Тож увесь будинок з прислугою залишився під наглядом Наді. Батьки Венчеслава будуть лише завтра, а тут таке лихо. Надя відразу вклала хлопця у ліжко, накинула на нього пухову ковдру і послала за лікарем.

Венчеслав був блідий, посинілий, а лікаря все не було. Гувернантка вже мало не рвала на собі волосся, а потім, в якомусь напівбожевільному розпачі, зачинила двері, роздяглася і лягла у ліжко до Венчеслава, намагаючись зігріти його теплом власного тіла. Вона обіймала його, цілувала, притискала до серця у самозабутті, і це подіяло ліпше за будь-які ліки. У Венчеслава порожевіли щоки, він розплющив очі і, побачивши у своєму ліжку прекрасне тіло гарної жінки, несподівано збудився і захотів цієї жінки. І вона віддалася йому, забувши про все на світі. Саме тієї ночі вона й розповіла Венчеславові таємницю його походження і згадала той далекий вечір, коли надворі була гроза з дощем. Вона сиділа у своїй кімнаті і раптом почула дитячий крик. Схопивши свічник, вийшла з будинку і побачила ту коробку з-під дамського капелюшка, на яку вже лилася вода з даху. І якби вона запізнилася ще на кілька хвилин, дитина б захлинулася…

Гувернантка говорила й говорила, цілуючи волосся, обличчя, груди Венчеслава, і нічого не запідозрила навіть тоді, коли у голосі Венчеслава з’явилося роздратування:

— Чи знає ще хтось про це?

Хто ж міг знати про це, окрім Наді? Кухар знає свою справу. Конюх — свою. Коваль — свою. Лікар? Так, родинний лікар Антон Петрович. Це ж саме він все влаштував так, ніби приймав пологи у Ганни Боголюбської. О, надійна була людина, царство йому небесне. Коли у молодого панича у два рочки горло заболіло, пані перелякалася, думала, скарлатина. Але, слава Богу, це була лише ангіна. Ну от, задоволені Іван Сергійович з Антоном Петровичем і посиділи добре за чаркою. А лікар потім зібрався додому. Він був старим військовим лікарем, служив колись разом з паном у війську, любив їздити верхи. І того вечора, мабуть, заснув у сідлі чи коня щось налякало. Тож і випав з сідла. Одна нога лікаря застрягла у стремені, так і доволік його кінь додому.

Чи знає ще хтось про походження Венчеслава?

Та ні, ніхто не знає. А Надя про це нікому не скаже. Не скаже вона й про те, що сьогодні таке вчинила з маленьким паничем. Спокусила маленького хлопчика доросла жінка, гріх великий вчинила. Якщо пані про це дізнається, вижене бідну Надю з дому. Так їй і треба. Що? Маленький панич любить Надю, лише нехай вона