Читати книгу - "Зима наближається"

міг, аби допомогти привернути увагу до подій у СРСР. Я оголосив, що, якщо виграю в 1990 році матч за звання чемпіона світу з шахів проти Карпова, то продам свій приз і витрачу гроші на створення фонду для вірменських біженців із Баку, що я й зробив. Вийшло приблизно десять мільйонів рублів, 300 тисяч доларів на той час. Ми з мамою переважно керували цим фондом із мого дому в Москві, де мені доводилось особисто контактувати з численними біженцями. Їхні болючі розповіді лише посилили мою антипатію до Горбачова.

До речі, напередодні матчу 1990 року, п’ятого поспіль проти Карпова, що проходив у Ліоні та Нью-Йорку, стався інцидент щодо того, який прапорець стоятиме на столі біля мого імені під час ігор — радянський серп і молот чи відроджений дореволюційний російський триколор. Визнаю, це може прозвучати надто тривіально. Але для мене, як і для радянської культури, одержимої символами, політикою та шахами, це було дуже важливо. До розпаду Радянського Союзу залишався ще понад рік, і організатори матчу в Нью-Йорку дуже не хотіли його політизувати або засмутити радянських чиновників. Зрештою, це не фільм «Роккі» з американським переможцем — грали двоє росіян. (Як американці, зокрема, воліли називати всіх радянських людей, як би неправильно це часто не було. Американський чемпіон світу Боббі Фішер якось заявив, що збирається «побити всіх росіян» на турнірі, коли насправді його супротивниками були естонець, латиш та вірменин!)

Я ж якраз хотів політизувати матч, тому наполіг на своїй вимозі й на певний час отримав своє. Після чотирьох ігор обидва прапорці були прибрані зі столу через протести радянської делегації. Тоді я почав надягати на решту ігор помітний значок із російським прапорцем. Як би я не любив шахи й скільки б вони для мене не зробили, я завжди знав, що в житті є більш важливі речі. На щастя, моя «нелояльність» до богині шахів Каїсси рідко коштувала мені за шаховою дошкою так багато, як це могло бути. Незважаючи на потрясіння від подій у Баку та відволікання на російську політику, які дуже почастішали під час підготовки до зустрічі з Карповим, мені вдалося вирвати чергову перемогу в матчі за звання чемпіона світу. І я зробив це, демонструючи біло-синьо-червоний прапор демократії та спротиву.

Навіть ті західні критики, які визнають, що Горбачов ніколи не прагнув кінця комунізму чи СРСР, усе ж вихваляють його за «те, що не послав танки», коли почала розвалюватися «залізна завіса» й радянські республіки побігли від Москви, як вода з гори. Проте я б відмовив Горбачову навіть у такій малій порції слави. По-перше, він таки використав військову силу в кількох місцевостях, особливо в Прибалтиці. Так, він міг наказати радянським військам згорнути вибори, заарештувати лідерів опозиції та відкрити вогонь по протестувальниках. Але чи послухалися б вони? Навіть якби деякі з них підкорилися наказам Москви та повбивали тисячі людей, це лише прискорило б власний жорстокий кінець Горбачова, а він точно не був самогубцем.

Для Горбачова також було б дуже нерозумно почати ризиковану військову операцію в Угорщині або Чехословаччині, коли він мав потурбуватися про стабільність у самому СРСР. Адже коли горить ваш дім, ви не відправите пожежників до сусідів. Окрім того, скрізь виникали проблеми з продуктами харчування, а також вибухали політичні рухи за незалежність. Горбачов не послав танки лише тому, що намагався силою втримати СРСР купи, адже усвідомлював, що було вже запізно, і розумів, що це може коштувати йому власної голови. І вже до середини 1991 року, коли все повністю почало розвалюватися, він дістав удар у відповідь. Це сталося після того, як радянські війська вбили десятки та поранили сотні людей поблизу телерадіоцентру у Вільнюсі в січні 1991-го, коли литовці відмовилися відступитися від їхньої декларації про незалежність (яку Литва прийняла в березні 1990-го першою з радянських республік). Єльцин, на той час уже президент Російської Федерації, негайно засудив насильство й закликав до виведення всіх радянських військ із Прибалтики. Іноземні лідери також засудили придушення спротиву, і Горбачов зрозумів, що може втратити симпатії Заходу та мільярди доларів допомоги, яких він потребував, щоб мати хоч якусь надію зберегти владу.

Радянський Союз не мав республік, коли офіційно розпався 25 грудня 1991 року. (До речі, ця дата не спричинила особливого резонансу в Росії, де Різдво святкували на православний лад 7 січня, якщо взагалі святкували.) Російський президент Борис Єльцин досяг успіху в поступовому перетягуванні влади від Горбачова та переході керівництва й контролю до Росії. Три прибалтійські держави, Вірменія та Грузія на той час уже давно проголосили свою незалежність і були прийняті в ООН. Для решти ж шлюзи відкрив невдалий путч 19–21 серпня.

Сподівання Горбачова сформувати новий Союз розлетілися на друзки, коли стало відомо, що старі реакціонери в його уряді оголосили надзвичайний стан, щоб не допустити підписання 20 серпня нового союзного договору, який мав офіційно перетворити СРСР на федерацію незалежних республік. Планували, що під час путчу Горбачов буде відрізаний від засобів комунікації на своїй дачі в Криму, але я вважаю, що путч задумав він сам або принаймні радо взяв у ньому участь. Замість того щоб бачити, як його влада продовжує танути, Горбачов, мабуть, сподівався, що матиме можливість повернутися на зміцнену позицію після «переговорів» із путчистами, коли вони зроблять брудну роботу з придушення політичних опонентів на кшталт Єльцина. Як я розповідав на початку, путч не мав народної або військової підтримки й провалився за сімдесят дві години. Після його поразки навіть республіки Середньої Азії, що прагнули приєднатися до нового союзу, швидко вийшли за двері слідом за Україною й Білоруссю та проголосили свою незалежність. Матінка Росія й сама проголосила державний суверенітет 12 червня.

Гарною новиною для Горбачова було те, що Захід витратив чимало часу на заперечення позитиву подій, які мали б уважати просто чудовими. Після розчарування від обговорення мого рідного краю з американськими експертами було не дивно, що президент Буш часто здавався більше стурбованим, аніж ощасливленим перспективою розпаду Радянського Союзу. Так, для нього ця імперія була злом. Але злом, яке він та всі в його адміністрації дуже добре знали. Буш також уважав, що може розраховувати на Горбачова (хоча за спиною того стояв КДБ і він ніколи ніким не обирався) порівняно з темною конячкою — популістом та всенародно обраним Борисом Єльциним.

У цих дивних намаганнях підтримати давнього ворога була задіяна не тільки риторика. На забезпечення життєдіяльності СРСР Заходом були виділені мільярди доларів допомоги та кредитних гарантій. Тільки