Читати книгу - "Голова Мінотавра"

було нічого дивного. Сьогодні він принизив усіх цих бандитів, бо ті не могли допомогти товаришеві, на якого підступно напав недоторканний Лиссий.

Опинившись на подвір’ї, Попельський схопив Фелька за горло й притис до стіни кнайпи.

— У четвер ти напився до непритомності, так? — він навмисне заговорив літературною мовою, яку батяри зневажливо називали «фунястою».

— Ну, — підтвердив Дзьонсло, шморгнувши носом.

— Так сильно, що проспав увесь день і прокинувся лише пізно вночі, так?

— Нє, — прохрипів батяр. — Ни була ніч, то був вечір.

— Було темно, чи ні?

— Було.

— То це могла бути ніч? У тебе не було годинника, і ти побачив, що темно. Могла бути ніч, чи ні?

— Могла.

— Це була ніч, — гучний голос Попельського пролунав у колодязі подвір’я. — Була ніч, а моя дочка вночі завжди вдома! Вдома!!! — гаркнув він до якоїсь жінки, що вихилилася з вікна. — Комісар обернувся до Фелька, який утирав носа рукавом піджака. — Йди до кнайпи й принеси мені котелок і пальто.

Коли Фелек зник, Попельський підійшов до мішка, що лежав у сінях. Витираючи об нього черевика, він роздумував про наслідки сьогоднішньої сутички. По-перше, він був упевнений, що бандит брехав, аби прилюдно його зганьбити. По-друге, він розумів, що витягаючи Дзьонсла надвір, посіяв серед батярів сумнів. Тепер вони думатимуть, чи Фелек на подвір’ї розколовся, чи ні? Відмовився від своїх слів, чи ні? Між ними з’явиться тріщина, а тих поліцейських, які руйнують споконвічну батярську солідарність, бандити ненавидять найдужче.

Дзьонсло вийшов надвір, подав Попельському пальто й котелок. Комісар зазирнув у нього, аби перевірити, чи не плюнув хто досередини його чудового головного убору. Там не було харкотиння, зате лежало свиняче вухо, пробите гвіздком. Воно означало шпигуна й ще поліцейського. А гвіздок був свідченням однозначним.

— Скажи, Фельку, усім, — наблизився він до спухлого носа батяра, — що я не боюся, але за пересторогу дякую. І наступного разу я прийду сюди з бутлем гасу й усіх вас спалю. — Він принюхався. — Від тебе смердить. Мийся частіше, нехлюю, не будь свинею. У хліві ти ночуєш, чи що?

І враз відчув біль у грудях і судоми за грудиною. Це не був серцевий напад. Це була думка про Риту, яка сиділа серед циркових атлетів, бандитів і курв. Курила цигарки? Пила горілку? Пішла за ширму? Її ніжні ніздрі вдихали сморід таких, як Дзьонсло? Неможливо, подумав він, адже цей нікчемник усе заперечив! Сказав, що прокинувся пізно вночі, а Рита не провела ще, слава Богу, жодної ночі поза домом!

Комісар полегшено зітхнув, надяг пальто й котелок. Рушив через тісне, темне подвір’я, супроводжуваний поглядом Фелька Дзьонсла. Навіть кивнув йому головою. Він зрозумів бандитське повідомлення. Врешті-решт, це була справа честі.

Львів, понеділок 11 січня 1937 року,

десята година вечора

Рита Попельська, уже переодягнена в піжаму й халат, сиділа у своїй кімнаті біля письмового столу. Яскраве світло з-під зеленого абажура спадало на порозкидані книжки й зошити. Освітлювало підручник із вправами з латини, невеличкого зошита з латинськими словами й шкільне видання Цицеронових промов із примітками й коментарями. Поруч валявся підручник із тригонометрії, циркуль і трикутник. Лампа осявала також відкриту шухляду, де лежали два аркуші, списані круглим дівочим почерком. Від них линув ледь чутний запах парфумів. То був лист від її подруги, Ядзі Вайхендлер. Усю свою увагу Рита зосередила на змісті цього листа, якого перечитувала вже всоте. Із кожним разом її занепокоєння зростало.

Я переконана, кохана Рито, що коли ми виходили в четвер увечері з того жахливого місця на Замарстинові, то нас бачив знайомий мого батька, асенізатор Шковрон, який часто замовляє в нас кашкети. Він їхав екіпажем, здається, був трохи напідпитку, але він нас бачив. Я боюся, що він може про все розповісти моєму батькові. Ти неодмінно мусиш поговорити з панною Дескур, ублагати її (може, навіть підкупити, бррр… як це жахливо!), щоб вона присягнулася Твоєму татові, що ти була в четвер у неї на уроці! У мене вже є алібі. Тичка, якщо там щось, підтвердить, що я допомагала їй із французькою, за це вона отримала від мене цілу купу тістечок від Залевського. Зрештою, вона їх їсть потайки, бо що б вона сказала своїй мамі? Звідки в такої бідачки, як Тичка, гроші на тістечка від Залевського? Якщо тільки Твоїй Ганні можна довіритися, то все скінчиться добре. Визнай, люба Рито, що воно було того варте! Такого світу й таких людей ми ще не бачили! То було щось справді незнане!

Рита знову замислилася над небезпекою з боку служниці, Ганни Півтораніс. Ні, заперечливо хитнула головою, ця порядна жінка нас не викаже! Вона мене занадто любить і пам’ятає змалечку! Я стільки разів звірялася їй! Ні, вона не скаже таткові, що я пішла до цирку, та ще й без гімназійної форми! А тітка? Але ж її не було. Вона ходила грати в бриджа до асесора Станьчака. А в цирку? Що ж… Може, хтось нас і бачив, але ми ж перед тим добряче намалювалися, нафарбували губи, аж та стара корова з першого ряду сплюнула, побачивши нас, бо подумала, що ми повії! Ніхто напевне не здогадається, що ці дві молоді нафарбовані жінки, то насправді учениці з гімназії Королеви Ядвіґи! Усе було би так добре, якби не той клятий асенізатор! Але може, він був п’яний, і нічого не пригадує?

Вона здригнулася, коли почула, як у передпокої відчиняють ключем двері. Швиденько присунулася до столу, закриваючи шухляду. Так, напевне вже по десятій, і тато повернувся.

З передпокою почулися знайомі звуки. Тітка радісно привіталася з батьком. Так радісно, що аж нудить. Завжди одне й те саме! «Едварде! За тобою можна годинника перевіряти! Ганна вже спить, але я залишила для тебе вечерю. Вип’єш чаю? Він ще гарячий. А може, розігріти тобі печеню?» І знову жартівлива суперечка тітки й батька. Він удавано сердиться на її російський звичай ставити самовар, а вона, задоволена й весела, критикує австрійську вимову батька. Він зараз переодягнеться в домашню куртку, зніме метелика, прийде до Ритиної кімнати, поцілує її в маківку й запитає, як було в школі, а вона, як завжди, відповість: «Усе добре, татку!» А потім татко, задоволений, що виконав батьківський обов’язок і присвятив їй аж цілу хвилину свого робочого дня, сяде з тіткою Льодзею у вітальні й почне розмовляти німецькою, аби вона, Рита, не зрозуміла, про що йдеться. Певне, розповідатиме про