Читати книгу - "Останній діамант міледі"

викликів у відділок, візитів слідчих та безсонних ночей, коли вони сиділи на кухні, не спускаючи очей з телефонного апарата.

Так минув місяць.

В один з таких вечорів сталося те, про що Влада й досі згадувала з жахом… Ще на початку пошуків Макс втратив сон, виснажував себе безкінечною біганиною вулицями міста, по сто разів на день заходив до знайомих із одним запитанням — чи не бачили вони Жанну, і врешті — опинявся у відділках міліції, побитий і п’яний. «Здається, у нього поїхав дах!» — говорили Владі друзі.

Вона не вірила, аж доки не стався той напад, під час якого Макс майже розгромив квартиру і ледь не прирізав сусіда, що зайшов з’ясувати, що трапилося.

Саме тоді він, перебуваючи у стані крайнього відчаю та безумства, схопив Владу за плечі і раптом затих:

— Жанна?!

Згадуючи цю мить, Влада розуміла, чому не дозволила бригаді санітарів, яку викликали сусіди, забрати Макса. Ніхто і ніколи не вимовляв до неї — нехай і чуже ім’я — з такою ніжністю.

— Жанна… Жанна… — повторював Макс, стискаючи її плечі, занурюючись обличчям у її волосся. На якусь мить вона відчула, що сама втрачає розум, уявила, що усе найстрашніше минулося, що вона і є Жанна, нова Жанна, яка повернулася, яка давно чекала на цю ніжність. Але за мить Макс відштовхнув її:

— Ти — не Жанна…

Він опустився на стілець і заплакав — так страшно, як це можуть робити лише чоловіки. У двері вже стукали, дзвонили, і Влада, скориставшись моментом затишшя, змусила Макса випити кілька пігулок снодійного і лише потім відчинила двері.

З того дня вона почала зачиняти Макса в кімнаті, давала йому ліки і вирішила розпочати власні пошуки. А вони потребували грошей. Багато грошей…

Частина друга

Соло

* * *

Влада прокинулась о пів на дев’яту. Після вечері з Максом вона заснула не роздягаючись, втомлена й роздратована читанням його вар’ятського опусу. Як завжди, вона мала зайти до Максової кімнатки, влити у нього, напівсонного, чергову порцію ліків, прибрати, винести сміття, залишити їжу, воду та стосик чистого паперу. Такі вранішні візити до помешкання відлюдника ставали для неї дедалі тяжчими. Але справа потроху зрушилася з місця, і кидати все на півдорозі не було сенсу. Їй усе ж таки вдалося витягти з Макса історію з викраденням роману і пов’язати її зі зникненням сестри. Півтора року тому вона навіть розповіла свою гіпотезу слідчому, і той зміг поговорити із Дартовим, який тепер мав не тільки славу, але й котедж у престижному районі міста і власного охоронця. Після розмови слідчий запевнив Владу, що вона помиляється, і порадив не втручатися в хід справи. Щоправда, він приховав те, що зустріч мала досить неофіційний характер і відбулася в елітарному ресторані «Національ».

— Вам не варто поширювати плітки про таку людину, як Дартов, — миролюбно сказав слідчий. — Ви ж не бажаєте відповідати перед судом за наклеп?

Влада, звісно, цього не бажала. Вона зрозуміла, що підступитися до такої фігури, як відомий письменник та громадський діяч Дартов, зможе лише тоді, коли матиме можливість увійти до його кола.

Така думка прийшла до неї в одну з ночей, коли вона із тривогою дослухалася до важкого дихання Макса, що спав у своїй кімнаті прямо на підлозі. Але те коло було для неї чужим. Влада це знала напевно. Там існували чоловіки зі «стерильними обличчями» — такі обличчя вона бачила у старих кінострічках: мужні вилиці, чітко окреслені брови та вуста, а головне — фанатичний погляд чесного борця за справедливість. Якось, коли їй було років десять, переглядаючи фільм «Ад’ютант його високості», вона запитала в батька, чи ходить головний герой у туалет? Позитивна відповідь влучила їй кулею в серце — Влада була шокована. Відтоді, розглядаючи портрети сильних світу сього, вона уявляла, що у цих небожителів такі ж самі потреби, як і у всіх інших людей. І це дозволяло їй ніколи і ні перед ким не комплексувати.

За свої двадцять сім років Влада змінила купу професій і тепер раділа, що численні записи у «трудовій книжці» вже не грали такої серйозної ролі при влаштуванні на роботу. Їй ніколи не здавалося геройством те, що років з десять тому оспівувалося у пресі, — «тридцять років на одному місці» або «трудова династія Сидоренків пропрацювала на рідному заводі загалом сто двадцять років!» Вона й тоді із жахом уявляла цих людей, зв’язаних по руках і ногах певною професією, які щоденно й щорічно ходили однією і тією самою дорогою, бачили ті ж самі обличчя і самі ставали часткою безликої маси, біоматеріалом для ненажерливого молоха системи. У неї сформувалося досить іронічне ставлення до життя, а внутрішній спротив змушував завжди йти проти течії. Навіть якщо це шкодило їй особисто. За велінням невідомої їй сили вона мала робити усе інакше, ніж це роблять інші: сидіти, коли всі стоять, сміятись у найурочистіші моменти та скаженіти посеред моря благодушності.

Досить чітко вона усвідомила суперечливість своєї натури на концерті симфонічної музики, куди її якось запросила одна з подруг. Концерт відбувався в рамках якоїсь міжнародної акції, в оркестрі грали музиканти з усього світу. Партер оперного театру мерехтів відблисками діамантів, пахтів французськими парфумами, дзижчав плебейськими мелодіями мобільних телефонів. Дами світили оголеними спинами і скидалися на зграю лискучих морських котиків. Вони граційно витягували довгі — і не дуже — шиї, виглядаючи у залі «своїх», та гортали програмки: «О! Бетговен! О! Брамс!» І Влада дуже пожаліла, що не одягла своїх простих джинсів. Дух протиріччя терзав її. До того ж вона хотіла їсти. І з першими ж звуками музики образ вареника закрутився в її голові, — оркестр, що розташувався на сцені півколом, нагадував їй великий вареник із охайно закрученими «вушками». Це зовсім не означало, що мистецтво було їй незрозуміле. Навпаки. Але навіжений дух спротиву змусив її уявити саме вареник…

Розглядаючи пихату публіку у вечірніх сукнях та смокінгах, вона гостро відчувала несправжність дійства, і їй кортіло бути ще більш несправжньою, аби довести ситуацію до повного абсурду. Якби у неї були чіпси, вона б могла їх жувати. І «вечірні сукні» із презирством поглядали б на неї, вважаючи нижчим від своєї гідності робити зауваження усякому «непотребу». Публіка старанно аплодувала між частинами циклічних творів, і Влада здригалася від ніяковості й бачила, що ці аплодисменти викликають у диригента саркастичну посмішку.

Іронія та авантюризм народилися раніше за неї, а дух спротиву став її рушійною та руйнівною силою, проти