Читати книгу - "Кульбабове вино"

душі». Тож наддайте обертів цій газонокосарці, Білле, і на вас проллється живлющий струмінь Фонтана юності. Лекцію закінчено. Крім того, час від часу дуже корисно поїсти салату з кульбабового листя.

— А скільки років тому ви востаннє вечеряли кульбабовим салатом, добродію?

— Ну, не будемо вдаватися в такі деталі!

Білл кивнув і злегка штурхнув ногою лоточок з розсадою.

— І ще одне про цю траву. Я не встиг доказати. Вона росте так густо, що геть заглушить і конюшину, і кульбаби.

— Милий боже! То це, виходить, наступного року в нас не буде кульбабового вина! І бджіл над лужком не буде. Ні, ви просто з глузду з’їхали, синку! До речі, скільки все це вам коштувало?

— По долару за лоточок. Я купив десяток, щоб піднести вам сюрприз.

Дідусь засунув руку до кишені, дістав старомодного гаманця, розстебнув срібну застібку й витяг три папірці по п’ять доларів.

— Білле, на цій операції ви маєте добрячий зиск — п’ять доларів. А тепер зробіть ласку, заберіть усю цю непоетичну траву й викиньте її в яр, чи на смітник, чи куди хочете, але уклінно прошу вас не садити її на моєму подвір’ї. Ваш намір гідний всілякої похвали, одначе з огляду на мій похилий вік, мабуть, слід усе-таки віддати перевагу моїй думці.

— Гаразд, сер. — І Білл знехотя поклав гроші в кишеню,

— Слухайте, Білле, а цю траву ви посадите згодом. Коли я помру, другого ж дня можете перекопати к бісу цей лужок. То як, зачекаєте років п’ять, поки старий балакун дасть дуба?

— Та певно, що зачекаю, — відказав Білл.

— Не знаю навіть, як вам пояснити, але дзижчання цієї косарки — то для мене найчарівніший звук у світі, найсолодша пісня літа, і я страшенно тужив би за нею, так само як і за пахощами свіжоскошеної трави.

Білл нахилився й підняв лоток з розсадою.

— Ну, я йду до яру.

— Ви добрий, тямущий юнак, Білле, і з вас вийде чудовий і розумний репортер, — сказав дідусь, допомагаючи йому піднімати лотки. — Оце таке вам моє пророцтво!

Минув ранок, настав полудень. Після обіду дідусь пішов до своєї кімнати, трохи почитав Уїтьєра[6], а тоді заснув і міцно спав до третьої. Коли він прокинувся, у вікно струменіло яскраве й веселе сонячне проміння. Він лежав у ліжку і раптом стрепенувся, почувши той самий знайомий, незабутній звук.

— Отакої! — мовив він сам до себе. — Хто ж це там орудує косаркою? Адже лужок тільки цього ранку викошено!

Він знову прислухався. Таки справді, то безугавно, розмірено дзижчала й стрекотіла косарка. Дідусь визирнув у вікно і аж рота розкрив.

— Та це ж Білл Форрестер!.. Гей, Білле! Вам що — голову напекло? Ви ж косите по кошеному!

Білл звів очі, щиро всміхнувся й помахав рукою.

— Я знаю! Та, здається, я не дуже чисто викосив.

Дідусь ще хвилин п’ять полежав у ліжку, потішено всміхаючись, а Білл Форрестер і далі походжав по лужку з косаркою — на північ, на схід, на південь, на захід, — і з-під ножів снопами зелених бризок бив фонтан скошеної трави.

●

У неділю вранці Лео Ауфмен тинявся по своєму гаражу, ніби чекаючи, щоб якийсь брусок, моток дроту, молоток чи гайковий ключ вихопився й гукнув: «Почни з мене!» Але ніщо не вихоплювалось, ніщо не зголошувалося на почин.

«Яка вона має бути, та Машина щастя? — запитував себе Лео. — Така, щоб можна було носити її в кишені? Чи така, щоб ти сам умістився в її кишені?..»

— Одначе я знаю напевне, — мовив він уголос. — Вона має бути яскрава!

Він поставив посередині робочого стола бляшанку з оранжевою фарбою, взяв словника й побіг у дім.

— Ліно! — Він зазирнув у словник. — Чи ти «вдоволена, потішена, рада, весела»? Чи тобі «щастить, таланить, фортунить»? Чи все, по-твоєму, йде «гаразд, як слід, добре, чудово»?

Ліна облишила кришити городину й заплющила очі.

— Прочитай мені, будь ласка, все те ще раз. — Лео згорнув словника.

— Чим я завинив, що маю чекати цілу годину, поки ти надумаєшся, як відповісти? На всі мої запитання досить сказати лише «так» чи «ні». То ти не вдоволена, не потішена, не рада?

— Вдоволені бувають корови, потішені — малі діти й здитинілі старі, хай буде з ними ласка божа, — відказала дружина. — А чи я рада, Лео?.. Можеш сам побачити, як я радію, коли шарую оцю мийницю…

Лео придивився до неї пильніше, і обличчя його проясніло.

— Твоя правда, Ліно. Чоловіки ніколи не цінують таких речей. Та дарма, може, десь за місяць усе в нас поверне на краще.

— Та я й не нарікаю! — вигукнула вона. — Я ж не приходжу до тебе із словником у руках і не кажу: «Ану, висунь язика!» Лео, ну хіба ти питаєш, чому в тебе серце б’ється і вночі? Ні! А спитаєш ти, що таке шлюб? Ніхто ж цього не знає, Лео! Тож і не питай. Коли людина отак до всього докопується — а як це, а як те, як п’яте та як десяте? — в неї починає паморочитися в голові, і вона чи то падає з трапеції в цирку, чи то задихається на смерть, пробуючи з’ясувати, як там рухаються м’язи у неї в горлянці. Тому їж, спи, дихай, Лео, і не витріщайся на мене так, наче оце вперше побачив!..

Ліна Ауфмен раптом прикипіла до місця й нюхнула повітря.

— Ой лишенько, ось що через тебе скоїлось!

Вона смикнула до себе заслінку печі. По кухні попливла хмара диму.

— Оце тобі щастя! — скрушно вигукнула вона. — Вперше за півроку ми посварилися! І вперше за двадцять років маємо до обіду не хліб, а вугіль!

Коли дим розвіявся, Лео Ауфмена в кухні вже не було.

Погрозливо брязкав метал, стинались у двобої людина і натхнення, летіли на всі боки шматки заліза й дерева, молоток, цвяхи, рейсшина, викрутка — і так чимало днів підряд. Часом Лео Ауфмен зневірявся в собі, і тоді йшов блукати по вулицях, знервований, насторожений, рвучко обертаючись на ледь чутний сміх поодаль, прислухаючись до веселого гомону дітлахів і намагаючись вловити, що викликає в них усмішки. А вечорами приставав до гурту на сусідських верандах, сидів і слухав, як старі люди повагом ведуть мову про життя, і тільки-но десь виникали веселощі, він ураз оживав, наче генерал, який на власні очі пересвідчився, що темні ворожі сили розгромлено й що його стратегія виправдала себе. Дорогою додому Лео почував себе переможцем, аж поки знов опинявся у своєму гаражі віч-на-віч з мертвими інструментами й бездушним деревом.