Читати книгу - "Що впало, те пропало"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Цього тільки бракувало! Лише дівчата непритомніють.
Можливо, але в нього справді голова йшла обертом, і тільки зараз він зрозумів, що після того, як відкрив скриню, перестав дихати. Глибоко вдихнувши, він шумно видихнув і знову вдихнув. Йому здалося, що повітря пройшло крізь нього всього, до кінчиків пальців на ногах. У голові проясніло, але серце закалатало ще сильніше, та ще й руки затрусилися.
Ці банківські пачки порожні. Ти ж розумієш це, так? Люди знаходять гроші в книгах й у фільмах, але не в реальному житті.
От тільки вони не виглядали порожніми. Вони виглядали туго набитими.
Піт простягнув руку до однієї з них і здригнувся, почувши шурхіт на іншому березі струмка. Він розвернувся й побачив двох білок, які, мабуть, сприймаючи тижневу відлигу за прихід весни, пустували серед мертвого листя. Смикаючи хвостами, вони спритно видерлися на дерево.
Піт повернувся назад до скрині й узяв одну з банківських пачок. Клапан не був запечатаним. Він підчепив його пальцем, що неначе задубів, хоча в самого температура підскочила, напевно, градусів до сорока. Стиснувши пачку так, щоб вона відкрилася, Піт заглянув у неї.
Гроші.
По двадцять і п’ятдесят доларів.
— Господи Боже ти мій, — прошепотів Піт Сауберс.
Він витягнув банкноти та спробував їх перерахувати, але руки в нього так тремтіли, що впустили кілька штук. Гроші розлетілися по траві, і, поки він їх збирав, його розпаленілому мозку примарилося, що з однієї купюри йому підморгнув Улісс Грант.
Перерахував. Чотириста доларів. Чотириста доларів тільки в одній цій пачці, а тут таких десятки.
Він запхав гроші назад до пачки, це погано виходило, адже його руки тремтіли сильніше, ніж у дідуся Фреда в останні рік-два його життя. Він поклав пачку в скриню й обвів божевільними, виряченими очима околиці. Звуки дорожнього руху, які завжди здавалися слабкими, далекими й неважливими на цій зарослій ділянці землі, тепер лунали близько й загрозливо. Це був не Острів скарбів, це було місто з мільйоном мешканців, багато з яких зараз пішли зі своїх осель на роботу та із задоволенням привласнили б собі те, що зберігається в цій скрині.
«Думай, — наказав собі Піт Сауберс. — Думай, чорт забирай. Це найважливіша річ, яка з тобою траплялася в житті, можливо, навіть найважливіша річ, яка коли-небудь із тобою трапиться, тому думай добре й думай правильно».
Першою спала на думку Тіна, яка затишно влаштувалася в його ліжку біля стінки. Що б ти зробила, якби знайшла скарб, запитав він її.
Віддала б їх татові з мамою, відповіла вона.
Але що як мати захоче їх повернути власникові?
Це було важливе питання. Тато ніколи б не повернув, Піт це точно знав, але мати не така. У неї були дуже суворі уявлення про те, що добре, і що погано. Якщо показати їм скриню й те, що там міститься, це призведе до найстрашнішої авки-гавки через гроші за весь час.
— До того ж кому їх повертати? — подумав уголос Піт. — У банк, чи що?
Смішно!
Чи не дуже? А раптом це справді піратський скарб, тільки захований грабіжниками банків, а не морськими розбійниками? Але чому гроші в пачках, ніби їх було знято з рахунку? І що це за чорні записники?
Про все це можна було подумати пізніше, не тепер, бо тепер йому треба було діяти. Він подивився на годинник — уже за чверть одинадцята. Час ще є, але слід поспішати.
— Дій або програєш, — прошепотів він і почав перекладати пачки зі скрині до лляної торбини, у якій лежали молоток і долото. Прилаштував торбину на схилі берега й накрив її курткою. Поклавши обгорткову плівку у скриню, він закрив кришку й заштовхнув її назад у діру. Зробив короткий перепочинок, витер слизьке від бруду й поту чоло, а потім узяв лопату та став несамовито закидувати діру землею. Засипавши скриню, майже всю, він узяв сумку з курткою й щодуху припустив доріжкою додому. Спочатку він сховає сумку в надрах шафи, потім перевірить автовідповідач, чи немає повідомлень від мами. Якщо на маминому фронті все буде добре (і якщо тато не повернувся з терапії раніше, що було б просто жахливо), він зможе збігати назад до струмка й заховати скриню краще. Пізніше можна буде заглянути в записники, але, прямуючи додому того сонячного лютневого ранку, він більш думав про те, чи немає між або під ними ще пачок з грошима.
«Доведеться мені прийняти душ, — подумав він. — А потім ще прибрати бруд у ванній кімнаті, щоб мама не запитала, що я робив на вулиці, якщо мав лежати хворий у ліжку. Потрібно бути дуже-дуже обережним, нікому нічого не розповідати. Нікому».
Коли він мився в душі, у нього виникла ідея.
1978
Дім — це таке місце, куди, якщо ти повертаєшся, тебе завжди приймуть, але, коли Морріс дістався до будівлі на Сикоморовій вулиці, світло у вікнах не розсіювало вечірню імлу, і ніхто не зустрічав його на порозі. Та й звідки тут комусь узятися? Мати зараз у Нью-Джерсі, читає лекції про те, як у дев’ятнадцятому столітті купка комерсантів спробувала вкрасти Америку. Читала лекції аспірантам, які, імовірно, будуть красти все, що потрапить до рук, у гонитві за Золотим Баксом. Хтось, безумовно, скаже, що Морріс і сам подався до Нью-Гемпшира за Золотим Баксом, але це не так. Він це зробив не заради грошей.
«Біскейн» треба було поставити в гараж, де його ніхто не побачить. Дідько, машини взагалі слід позбутися, але з цим доведеться почекати. Спочатку Поліна Маллер. Більшість людей на Сикоморовій вулиці настільки прив’язані до телевізорів, що, якби в прайм-тайм перед чиїмось будинком з’явився НЛО, вони і його б не помітили, але тільки не місіс Маллер. Найближча сусідка Белламі перетворила підглядання на справжнє мистецтво.
— Ой, ви тільки подивіться! — вигукнула вона, відчинивши двері… Неначе не спостерігала за ним крізь вікно кухні, коли він припарковувався. — Моррі Белламі! У всій своїй красі!
Морріс вичавив із себе щось на кшталт лагідної
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Що впало, те пропало», після закриття браузера.