Читати книгу - "Зашморг"

до другого, Мухіна, — Гриша Волович та я.

Поки ми все це обмірковуємо і вирішуємо, я чомусь не думаю про те, що мене чекає безсонна тривожна ніч у чужій і зовсім не гостинній домівці, що на вулиці холод та сльота, і за вікном пронизливо свище вітер, і живе цей Мухін у чорта на болоті, я й не чув ніколи про таку вулицю або проїзд.

Я перевіряю пістолет, яким, слава богу, давно не користувався. Будемо сподіватися, що і цього разу скористатися ним не доведеться. Проте перевіряю його дуже ретельно.

І от ми з Гришею їдемо у черговій машині вечірньою, залитою вогнями Москвою. Шлях наш далекий, в бік Південного порту і ще далі.

За цей час Гриша встигає дещо розповісти мені про Федора Мухіна. У місцевому відділенні міліції його, виявляється, добре знають. Це пропаща людина. У нього вже є судимість за крадіжку, і він близько трьох років відбував покарання у колонії. Прописали його знову в Москві, тільки повіривши його клятвеним заповненням, усним і письмовим, що він не тільки сам нічим більше не порушить громадський порядок, але й колишнім своїм дружкам не дозволить цього робити. Не останнє значення мала й та обставина, що у Москві жила його сім'я — стара мати та дружина з двома дітьми. Хіба легко зніматися їм услід за ним у чужі краї? Та й факти доводили і так очевидну істину, що людина, повертаючись з ув'язнення у рідну сім'ю, у знайомий колектив на роботі, швидше стає на ноги, аніж сам-один у чужому місті.

Проте з Мухіним усе вийшло невдало. Повернувся він додому років зо два тому. На фабрику, де раніше, до арешту, працював слюсарем, іти не захотів. Почав перебиватися випадковими заробітками, пиячити. З'явилися і дружки. Силою бог не зобидив Мухіна, здоровило він, до того ж задирака та нахаба. А коли нап'ється, то, кажуть, така в ньому люта злість прокидається, що страшно до нього підступитися, вб'є. Сім'я від нього лише стогне і плаче. Слухається він, виявляється, тільки матір, з п'яних очей навіть більше, ніж тверезий. Мати — бабуся мовчазна, злюща і тверда, як кремінь. Дружина вже стільки разів від Мухіна збиралася піти, але стара не відпускає, і та їй підкоряється.

Ось які цікаві подробиці повідомляє мені Гриша, поки наша машина мчить знайомими, а потім уже і мало або зовсім не знайомими вулицями.

Добряче поблукавши темними, кривими вуличками, ми нарешті знаходимо потрібний нам проїзд. У ньому лише два будинки, а з протилежного боку тягнеться довгий, де-не-де похилений паркан. Один із двох будинків — той, що нам потрібний, але під цим номером налічується цілих п'ять або шість. будівель.

Ми стукаємо в один із будиночків і після обережної розмови з'ясовуємо, що нам потрібна «будівля № 3». Ця осіла в землю хатка розташована у найдальшому кутку великого темного подвір'я.

Машину ми змушені відпустити, і в. нас таке відчуття, що разом з нею обривається останній зв’язок із навколишнім світом.

Але йти просто у цю «будівлю» і запитувати Федьку теж не можна. Спершу треба хоч зовні оглянути це величезне й темне подвір'я. Мало що маже трапитись, і попереднє вивчення «місця дії» стало у нас законом.

Ми поволі обходимо двір, приглядаємось, прислухаємось, запам'ятовуємо. Подвір'я хоч і велике, але аж ніяк не просторе, і так, і сяк розмістилися в ньому великі й малі сараї та сарайчики, раз ураз утворюючи, закапелки, глухі кути. Та й самі «будівлі» розкидано по двору без будь-якого порядку. Одна з них виявляється двоповерховою кам'яницею, а решта — дерев'яні, одноповерхові. З деяких вікон променяться у темне подвір'я золотаві смужечки світла і долітають голоси. До кожного будиночка приліпилися ще якісь прибудови, ґаночки з. навісом.

Щулячись від пронизливою вітру, ми добираємося врешті до «будівлі № 3». Обходимо її, знаходимо ґанок і, зійшовши рипучими сходинками, зупиняємось та розбираємо кострубатий напис білими літерами на залізній поштовій скриньці: «Мухіним».

Тут, ми ситуацію приблизно знаємо: дружина, стара мати, діти. Більше у цій половині будинку нікого не повинно бути.

На стукіт нам ніхто не відчиняє. І ми грюкаємо знову, вже дужче і вимогливіше. Дзвоника у темряві так і не знайшли.

— Ну, чого розгрюкалися? — лунає за дверима суворий старечий голос. — Адже не у казенку стукаєте, а в хату до людей, щоб вам кулаки поламало, іроди. Кого треба, питаю?

— Федора, — голосно каже Гриша. — Відчиніть, мамашо!

— Еге ж. Звісно. Кожному відчиняй. Нема його!

— Все одно відчиніть, мамашо. Нам з вами погомоніти треба.

— Це хто ж ви такі будете, щоб зі мною гомоніти?

Стара вперто не бажає відчиняти двері. Але у Гриші ангельське терпіння.

— З робота ми, — каже він миролюбно. — З комітету.

— Якого комітету?.. — бурчить стара.

Але видно, ця солідна рекомендація на неї виливає. За дверима грюкає засув, клацає один замок, потім другий, і двері; нарешті, трохи прочиняються.

На порозі стоїть низенька гладка стара у подертому хутряному лейбику, з-під темної хустини вибиваються пасма сивого волосся.

— Тихіше галдикайте, — сердито попереджує вона. — Дітей тільки-тількн поклали.

— Добре, добре, не розбудимо, — заспокійливо відповідає Гриша. — Самі от ви тільки…

— А ти не вказуй. Я, здається, у себе вдома, — обриває його стара.

Ми опиняємось у маленькому, тісному передпокої. Я ледве не чіпляю головою низеньку, потемнілу від часу, дощану стелю. У ніс б'є якийсь гірко-кислий запах — чи то квашеної капусти, чи солених грибів.

Через маленькі кособокі дверцята у тонкій, немов диктовій, стіні ми заходимо у напівтемну обшарпану кімнату з брудними шпалерами.

Стара йде слідам за нами і зупиняється на дверях, спідлоба свердлячи, нас. підозріливим, ворожим поглядом.

— Ну, і чого треба? — запитує вона.

— Нам Федір, потрібний, — починаю я розмову.

Стара смикає вгору рожеве, всуціль у сивих волосинках підборіддя і зі злістю дивиться на мене.

— Я ж кажу, немає його. Адже не глухий?

— Де ж він? — не підвищуючи голосу, знову запитую я.

— Звідки мені знати, — відрубує стара. — Не доповідає він мені.

— Тоді покличте, будь ласка, Ганну Сергіївну, — тим самим тоном кажу я.

Мені здається, що стару найбільше сердить цей рівний, спокійний тон, вона звикла до окриків та лайки.

— Та на кий вам Фёдько?.. Чого ви людині дихнути не даєте?.. — верескливо вигукує вона. — Відчепіться заради Христа. Спокою він через вас позбувся. Дому рідного боїться…

У мене не залишається сумніву в тому, що Федько переховується і явно чогось боїться. Невже це вів і Зінченко вбили Віру Топіліну?

У цей момент двері за спиною старої трохи прочиняються, і в кімнату