Читати книгу - "Третя карта"

лінії на старій європейській долоні, то не треба бути ворожкою, щоб прочитати минуле і пояснити його.

Гігантська держава включала в себе споконвічні землі Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, України, Італії, Хорватії, Боснії-Герцеговіни, Далмації, Словенії. Монархи ретельно стежили за тим, як складалися географічні карти. Цензори двора звертали особливо пильну увагу на те, щоб «коронні» землі імперії, цебто власне Австрія, Карінтія, Крайна, Чехія і Моравія, Далмація й Галичина, були зафарбовані друкарями в однаковий рожевий, теплий, будуарний колір. Будь-які відтінки — у даному конкретному випадку — каралися негайно й жорстоко. Друкарі, розуміючи, що їм більше нічого на світі робити, окрім як друкувати, розуміли, яка буде їхня доля, коли вони хоч трішечки помиляться, — виженуть у потилицю і нікуди більше не пустять. Книгодрукування — значна професія і має справу не з чим-небудь, а з словом. Придворні друкарі у глибині душі кляли свою молодість, коли можна було зробити інший вибір, ставши лікарем, архітектором, перукарем у найгіршому разі. Так ні ж — потягло ближче до мистецтва, будь воно тричі неладне. Виженуть лікаря — то він в іншому місті з'явиться, і знову — лікар. Не сподобається монархові палац, створений архітектором, відмовлять у роботі, то можна ж і не для коронованих осіб будувати, а для купця чи промисловця — все одно заплатять. А друкареві нещасному куди? Адже він друкував, а не хтось інший! йому й відповідати — за єдиною і невблаганною суворістю закону. Помилки бути не може — йдеться не про що-небудь, а про престиж імперії. Тим-то директор монаршої друкарні, яка друкувала прибуткові карти імперії, особисто, по кілька разів перевіряв склад фарб і старався заручитися візою чиновника, близького до двірських кіл. «Коронні» землі мають бути завжди однакові на колір, щоб ні в кого — боронь боже! — не могло й думки виникнути про щось «таке»…

Воістину політика починається з карти.

Величезні розміри територій, втиснуті у друкарський аркуш, ваблять до себе полководців, народжують тиранів.

Будь-яка людина, хоч трохи знайома з військовою справою, могла зрозуміти, чого Австро-Угорська монархія була така уважна до географічних карт: «клаптикова імперія», яка увібрала в себе землі завойовані, чужорідні, силкувалася, однак, зберегти амбіції колишньої величі, покладаючи надії на доктрину «агресії на Схід».

Саме Австрійська монархія, що відчувала гидливість до інородного слов'янського племені українців (суспільна мета якого аж ніяк не могла збігатися з метою австрійської буржуазії, що розвивалася), вже двісті років тому відкрила у Відні духовну семінарію для українців, а потім, наприкінці вісімнадцятого століття, невдовзі після приєднання Галичини, у Львові ця сама монархія вирішила створити при університеті кафедри, де викладання провадилося «народною мовою».

Розрахунок Відня був точний. Перші випускники Віденської духовної семінарії, навернені католики, прийшли до Львова й організували особливі кафедри. Щойно навернені, як правило, набагато завзятіше служать патронові, монархові, ідеї, аніж той, кому не треба доводити своєї віри й відданості, хто з народження наділений довір'ям оточуючих, бо «коли батько й дід нашої крові, то чого він може бути проти нас»? А ті, чиї батьки й діди були проти, повинні не словом, а ділом показати себе. А що означає «показати себе»? Це означає зникнути як особистість, розчинитися в ідеї патрона, підкорити себе аж до останку служінню новому ідолові.

Гнів, що поволі наростав у безземельних, затурканих українських селян проти поміщицького австрійського насильства, віденські випускники обережно повернули на поляків, таких самих слов'янських інородців монархії. Криваві сутички на межах, селянські підпали польських шляхетських фільварків — усе це шукає суду. І суд приходить — «скорий і праведний». Тож поляки й українці мусять, таким чином, усвідомити, що справедливість до них може прийти тільки із столиці, із далекої й мудрої Австрії.

Усе так і було б, але зіткнення державних інтересів звичайно шукають свого розв'язання зовні, а не всередині. Всередині — це рідко, це революція, що її негайно «обкладають» як барліг, зовнішні сили, котрі прагнуть нав'язати революції свій хід розвитку.

Усе так і було б, але народився Наполеон, який пройшов по Європі, сколихнувши глибинні води царств і монархій. Замість Росії колишньої, невідомої й далекої, з'явилася Росія інша, яка тріумфально увійшла в Париж.

І ось уже ситуація змінюється. Польській шляхті надаються права; а українці в Галичині мають навчатися у школах польської мови; ставка робиться тепер на тиск «з іншого боку». Із Санкт-Петербурга, звичайно, протест: Галичина — слов'янська область, православ'я там було споконвіку. Дійшло це до Галичини, прокотилися по «коронній землі» пожежі, полетіли голови поляків — не австрійців, а тих, кого Габсбурги виставили як щит перед собою: кидаються ж на очевидне, в цьому людина нерідко схожа на бика в кориді — йому, бідоласі, на тореро б, а він усе червоний плащ буцає.

Петербург намагався й далі тиснути. Меттерніх з добрим співчуттям на неуважно-усмішливих устах прислухався, як між французькими експромтами російських послів та обговоренням вокалізів незрівнянної Нейбах в Опера дедалі частіше й частіше порушувалося питання про Галичину. Відповідати на це Відень волів не своєю мовою, а мовою одноплемінників петербурзьких послів. Львівський митрополит звернувся до Відня з посланням: «Ми, що живемо в Галичині, не росіяни, тож і мова наша інша, одмінна від великороської».

Таким чином, факт одвертого протиставлення російської мови українській був інспірований Віднем — після ретельного вивчення «спроб» Мазепи та Орлика — через випускників Віденської духовної семінарії, в ім'я збереження інтересів Габсбурзької монархії.

А після революційних подій 1846 року, коли Відень знову змінив курс, поставив на українців, пообіцявши холопам землю за голову кожного бунтаря-шляхтича, насіння міжслов'янської ворожнечі надовго проросло кривавим квітом.

Можливість польсько-українського єднання було підірвано, але залишалася проблема російсько-українського, антиавстрійського єднання, що непокоїла Відень.

Дипломатична місія габсбурзького двора, акредитована в Санкт-Петербурзі, уважно стежила за всіма процесами, що відбувалися в Росії. Розвиток великоруського шовінізму знаходив свій прояв не тільки в наївних писаннях русофілів. Апарат жандармського відомства усією своєю практикою щороку і щогодини породжував глухий опір на околицях величезної імперії. Не може бути вільний народ, який пригнічує інші народи. Ця велика марксистська формула найточніше ілюструвалася тією зоологічною злобою, з якою царські опричники жорстоко й чванливо тіснили «ляхів», «хохлів», «татарву», «армяшок» і всяких там інших «литвинів». Заборона говорити й навчатися рідною мовою, російське судочинство, російська поліція — усе це було тим грунтом, на якому будь-яке насіння, підкинуте рукою іноземного політичного «стратега-сіяча», давало швидкі сходи.

У Відні стратеги од політики розрахували: існування «самостійної» України в сучасній Європі — неможливе. Або вся вона буде у сфері середньоєвропейських інтересів, як складова частина Австро-Угорської імперії, або