Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

А тому обійшовся тим, що зберігалося в морозильнику. Ми повечеряли, запиваючи їжу пивом. Як завжди, коли в неї був гарний настрій, Куміко розповідала про роботу. З ким зустрічалася цього дня в офісі, хто з її колег здібний, а хто — ні.

Я слухав і підтакував, але не чув і половини того, що вона розповідала. І не тому, що не любив її слухати. Просто, незалежно від змісту її розповіді, мені подобалося спостерігати, як за столом вона запально вдавалася в подробиці своєї роботи. «Оце і є дім», — думав я. У ньому кожен виконує покладені на нього обов’язки. Дружина розповідає про свою роботу, а я, приготувавши вечерю, слухаю. Такий образ дому досить сильно відрізнявся від того, який я малював у своїй уяві до одруження. Хоч би там що, а цей дім я сам обрав. Звичайно, у дитинстві я також мав свій дім. Але я його не обирав. Я апріорі в ньому народився й отримав його, так би мовити, примусово. А от тепер, апостеріорі, я жив у світі, який обрав собі з власної волі. Це мій дім. Звичайно, важко назвати його ідеальним, але я вважав, що його треба сприймати разом з його проблемами. Врешті-решт, це ж мій вибір, і якщо проблеми з’являються, то їхні корені слід шукати в мені самому.

— Ну, так що з котом? — запитала Куміко.

Я коротко розповів їй про зустріч з Мальтою Кано в готелі Сінаґави. Про крапчасту краватку, якої чомусь не виявилося в гардеробі. Про те, що, однак, Мальта Кано відразу мене впізнала в переповненій кав’ярні. Розповів, який вона мала вигляд і як розмовляла. Куміко з радістю слухала про червоний вініловий капелюшок, але дуже засмутилася, коли дізналася, що я не дістав чіткої відповіді на запитання про зниклого безвісти нашого кота.

— Отже, виходить, і вона не знає, що з ним? — невдоволено спитала дружина. — Сказала, що в нашій околиці його більше нема?

— Загалом, так, — відповів я, вирішивши промовчати про слова Мальти Кано — мовляв, те, що ми живемо в поганому місці, де щось завадило течії, має стосунок до зникнення кота. Подумав, що Куміко може цим занепокоїтися. Не вистачало нам і ще однієї турботи. Дізнавшись, що це місце погане, дружина, як на біду, наполягала б на негайному переїзді. З нашими теперішніми фінансами нам нема чого про це навіть думати.

— Так і сказала: «Кота поблизу більше нема».

— Тобто що він не повернеться додому?

— Не знаю, — відповів я. — Вона так туманно висловлювалася… самими натяками. Сказала, що повідомить, якщо дізнається якісь подробиці.

— Їй можна довіряти?

— Та як тобі сказати… Я в таких справах цілковитий профан.

Я долив собі пива у склянку і стежив, як осідає піна. Куміко поставила лікоть на стіл і підперла рукою підборіддя.

— Вона нічого не бере за свої послуги, — сказала дружина. — Ні грошей, ні подарунків.

— Це ж чудово, — сказав я. — Проблем нема. Грошей вона не візьме, душу не забере, а принцеса залишиться дома. І ми нічого не втратимо.

— Але зрозумій: кіт мені справді дорогий, — сказала вона. — Я б сказала: нам дорогий. Адже ми його знайшли через тиждень після одруження. Пам’ятаєш, як ми його надворі підібрали?

— Звісно, пам’ятаю.

— Він був тоді ще кошенятком. Промоклим до кісток. Того дня була злива. Я ходила зустрічати тебе на станцію. Під парасолькою. І от дорогою додому ми знайшли це мале створіння у коробці з-під пива біля пивнички. Хтось його туди підкинув. Це перший у моєму житті кіт. Він для мене важливий символ. Я не маю права його втратити.

— Я все добре розумію, — сказав я.

— І хоч скільки я його шукала, скільки ти шукав, усе даремно! Уже минуло десять днів, як він пропав. А тому я хоч-не-хоч подзвонила братові. Спитала, чи не знає якоїсь ворожбитки або ясновидиці, що могли б його віднайти. Я знаю, тобі неприємно про щось просити брата, але ж він успадкував від батька чимало знань про такі речі.

— Справді, родинна традиція, — сказав я голосом, холодним як вечірній вітер над затокою. — Та все ж таки що пов’язує Нобору Ватая з цією жінкою?

Дружина стенула плечима.

— Напевне, десь познайомилися. Останнім часом у брата з’явилося широке коло знайомих.

— Та мабуть.

— Він каже, що ця жінка має надзвичайні здібності, але досить-таки дивакувата. — Куміко механічно копирсалася виделкою у підсмажених макаронах. — Як, ти сказав, її звати?

— Мальта Кано, — відповів я. — Мальта Кано, що духовно самовдосконалювалась на острові Мальта.

— Так-так, це вона, Мальта Кано. Що ти про неї думаєш?

— Важко сказати. — Я глянув на свої руки, що лежали на столі. — У всякому разі, з нею не занудьгуєш. Це вже добре. У світі багато чого незрозумілого, тож хтось має заповнювати цей вакуум. Нехай уже краще це роблять ті, з ким не нудно. Правда? Скажімо, як Хонда-сан.

Куміко радісно засміялася.

— Який це був гарний чоловік! Він мені так подобався.

— Мені також, — сказав я.

Десь через рік після одруження ми з Куміко стали раз на місяць навідуватися до старого на прізвище Хонда. Родина Ватая високо цінувала його як одного з тих, що наділені даром «божественного навіювання». Щоправда, він був зовсім глухий — настільки, що навіть за допомогою слухового апарата майже нічого не чув. Нам доводилося так голосно кричати, що, здавалось, от-от лусне папір, яким обклеєні сьодзі.[8] «Як це він може почути, що кажуть духи, якщо такий глухий?» — думав я. А можливо, слова духів легше сприймають глухі? Хонда оглух на війні. Він служив капралом у Квантунській армії, і під час боїв з радянсько-монгольськими військами біля Номонхана на маньчжурсько-монгольському кордоні 1939 року від вибуху гарматної кулі чи гранати в нього тріснули барабанні перетинки.

Ми відвідували його зовсім не тому, що вірили в його спіритичне обдаровання. Я ніколи не цікавився такими речами, а віра Куміко в надприродні здібності була набагато меншою, ніж її батьків і старшого брата. Будучи трохи марновірною, вона непокоїлася від поганих передбачень, але сама в такі справи не втягувалася.

Ми відвідували Хонду-сана тому, що цього вимагав від нас батько Куміко. Точніше, таку умову він поставив перед тим, як погодитися на наше одруження. Це була досить дивна умова, але ми вирішили його послухатися, щоб уникнути зайвих клопотів. Чесно кажучи, ми не сподівалися, що легко вдасться домогтися згоди її батьків. Батько Куміко був державним службовцем. Молодший сину незаможній селянській родині в префектурі Нііґата, він, отримавши стипендію, закінчив з відзнакою Токійський університет і дістав