Читати книгу - "Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій"

арґументи, ба й звороти, тут майже дослівно ті самі, яких згодом, у незакінченому (прецікавому!) прозовому уривку «Ненатуральна мати», вживе її героїня щодо «вроків» і «пристріту»[55]: «Я припускаю, що в спіритизмі не все шарлатанерія і самооблуда, можливо, що закони, ще дуже мало досліджені, але вже признані наукою, закони гіпнотизму, нервової енергії і т. ін. відіграють тут значну роль і що спіритизм, управлений і досліджений експериментально людьми науки (пані Порицька сказала б — „справжньої науки“! — О. З.)  п о в а ж н о  і  б е з с т о р о н н ь о, з холодною  н а у к о в о ю  к р и т и к о ю, може, колись послужить для нової психології, чи скоріш нейропатії, як в свій час середньовічна алхімія послужила новітній хімії. Але в такому виді як тепер, напівзабавки, напівхороби, напівшарлатанерії, спіритизм мене не інтересує» [11, 323].

Вирок стосується, певна річ, не самого лише спіритизму: Леся Українка, як неважко пересвідчитися бодай із її літературно-критичних статей, взагалі відзначалася інстинктивно безпомильним чуттям на те, що здорове, а що хворобливе (чи навіть тільки «напівхороба»), і чого як чого, а отої танатичної зачарованости недужним, що нею був так тотально перейнятий європейський fin de siècle (і російський Срібний вік), у неї відшукати годі, — її девіз (часто повторюваний у листах), як і ціла життєва спрямованість її особистости, цілковито протилежні: «Es lebe das Leben!» і «Ewiva la vita!», і можна з певністю стверджувати, що духовно Леся Українка являє собою таки одну з «найздоровіших» постатей в українській культурній історії (властиво, саме це й спостеріг першим І. Франко, тим-то й поставив її за творчий приклад «м'яким та рознервованим» сучасникам-чоловікам: акурат ці останні й складали «цільову аудиторію» його славнозвісного полемічного випаду про «одинокого мужчину», а самому йому, либонь, і в гадку не клалося, що жінка може бути не конче й підлещена, коли її вживають на таке «педагогічне» порівняння[56]…). Суґестовані тогочасною культурою підозри, ніби її «демон, лютіший над всі недуги», може мати з тими недугами щось спільного, невротичного чи психотичного, у Лесі Українки, з усього судячи, були тільки в юності й вичерпалися акурат на «Блакитній троянді», якою вона сповна заплатила данину модній «ібсенівській» проблематиці. До того самого періоду належить і прозовий нарис «Місто смутку», написаний після візиту до психіатричної клініки у Творках під Варшавою, де головним лікарем був рідний дядько письменниці по матері О. П. Драгоманов, «дядя Саша», — нарис явно документальний, написаний «з натури»: співрозмовник оповідачки, що рекомендується їй «професором нової психіатрії» й презентує свій «конспект лекції на завтра», за всіма ознаками, шизофренік, і такої точної клінічної картини, як подає авторка, нефахівцеві самотужки вигадати було б годі, — проте для нас у контексті нашої теми куди цікавіша нашкіцована на початку ґалерея жіночих бліц-портретів. Серед них є «молода поетеса <…> з чудовими синіми очима, де так ясно блищать і зливаються в один промінь талан і божевілля», та «божевільна композиторка», підозріло схожа на Софію Дорошенко з «Valse mélancholique» О. Кобилянської, — твору, який натоді вже був написаний, але ще не з'явився друком («у неї лице подібне до візантійської ікони, очі дивляться поважно і суворо в одну точку, вона грає „Grande Polonaise“» — у героїні О. Кобилянської «змарніле лице з великими смутними очима», і грає вона, в день свого вселення до Марти з Анютою-Ганнусею, так само Шопена — етюд «ор. 21 чи 24»: так, під звуки Шопена, й увійшла в українську культуру femina melancholica, і знадобилося ще ціле століття, щоб ця культура її розгледіла, — тепер уже при допомозі тих оптичних лінз, які були «наплавлені» в міжчасі західною критикою, де тема «вікторіанського» жіночого божевілля давно вийшла за межі суто академічного обігу й стала всебічно розробленим культурним сюжетом[57]). Божевілля поетеси й композиторки з «Міста смутку», надто в порівнянні з «професоровим», зраджує скоріше культурну, ніж власне медичну «етіологію» (виникає навіть сумнів, чи панна Косач справді розмовляла з тими хворими жінками, чи «дядя Саша» тільки дозволив їй бути присутньою, приміром, на загальному обході), — і на цьому тема «митця як девіанта» для Лесі Українки й закінчується, — по-справжньому, властиво, так і не почавшись. Від середини 1890-х і до кінця своїх днів вона незмінно керуватиметься тією настановою, що творчість і хвороба ні у творчому процесі, ні на терені самого твору жодним чином не перетинаються і не мають із собою нічого до діла.

Тим більше мала б нас насторожити та обставина, що як хвора «багатостраждальниця» Леся Українка позиціюється в нашій культурі чи не настійніше, ніж як власне письменниця. Нехай І. Франко з О. Маковеєм, включаючи стан її здоров'я в літературно-критичний дискурс, ще підпали — може, й несвідомо — під вплив дискурсивних практик своєї доби; нехай тим самим ще дається пояснити й датовані 1924 роком (час пробудженого в Україні інтересу до Фройда й психоаналізу[58]!) «критично-біографічний нарис» М. Зерова «Леся Українка», в якому історію життя письменниці зведено таки чи не виключно до історії її хвороби[59], та монографію М. Драй-Хмари, довірливо розпочату цитатою з М. Євшана, що Леся Українка, мовляв, належить до письменників, які поза творчістю «не мають біографії», а відтак її життєпис поділяється більш-менш на інтелектуальні й літературні впливи в молодості — та на «щорічні мандрівки в теплі країни» й «повсякденну боротьбу з смертю» в «другій половині життя»[60] (у випадку неокласиків, щоправда, могли долучитися й інші об'єктивні чинники: як-не-як неокласики були взагалі першим поколінням, котре прочитало Лесю Українку[61], — поки вони не підросли, інших читачів, крім «мами і Люді», у неї навіть ліком було нерясно, і щойно в 1918-му, з початком національно-визвольних змагань, ознаменованих наверненням до української культури інтеліґентного зрусифікованого елементу, можна було нарешті ствердити, як М. Зеров, що «для Л. Українки читач уже народився»[62] в сенсі соціологічному, як певний суспільний прошарок; неокласики ж таки розпочали й наукове вивчення її спадщини, заклавши підвалини так званого «лесезнавства», їм ми завдячуємо першим — страх сказати, і досі найкваліфікованішим! — зібранням творів письменниці, виданим наприкінці 1920-х «Книгоспілкою» у 12-ти томах[63], і на їхню долю закономірно припала наймарудніша, «чорнова» дослідницька робота — первинний збір біографічного й архівного матеріалу та його текстологічне опрацювання, — відповідно, багатьох важливих сюжетів Лесиного життя вони на той час іще просто чесно не знали, обмежені тим, до чого були отримали доступ від рідних і близьких небіжчиці — свідків завжди безцінних, коли йдеться про живі деталі, але при окресленні цілої, як тоді мовилося, «сильвети» генія далеко не беззастережних, хоч би тільки в силу неминучої «історичної короткозорости», надмірної побутової близькости до предмета[64],