Читати книгу - "Хлопець із пекла"

що тебе випустили?

— Не розумію вашого запитання, пане.

— Оце так бовдур… Утім, це нікого не цікавить. Ти мені краще от що скажи. Чим ти відрізняєшся від людей?

— Я всім відрізняюся від людей, пане. Хімією, принципом системи керування та контролю, призначенням.

— Ну і яке в тебе, у бовдура, призначення?

— Виконувати всі накази, які я здатен виконати.

— Хе!.. А в людей яке призначення?

— Люди не мають призначення, пане.

— Долдон ти, хлопче! Село. Що ти тямиш у справжніх людях?

— Не розумію запитання, пане.

— А я тебе ні про що і не питаю поки що.

Драмба промовчав.

Вони крокували степом, дедалі більше відхиляючись від прямої дороги до будинку, бо Гаґові стало раптом цікаво подивитися, що за споруда стирчить на невеликому пагорбі праворуч. Сонце було вже високо, над степом тремтіло розпечене повітря, задушливий гострий запах трави та землі все посилювався.

— Отже, ти готовий виконати будь-який мій наказ? — запитав Гаґ.

— Так, пане. Якщо це в моїх силах.

— Ну, добре… А якщо я накажу тобі одне, а… м-м-м… хто-небудь ще — зовсім протилежне? Тоді що?

— Не зрозумів, хто віддає інший наказ.

— Ну… м-м-м… Та все одно хто.

— Це не все одно, пане.

— Ну, наприклад, Корній…

— Я виконаю наказ Корнія, пане.

Деякий час Гаґ мовчав. «Ах ти ж, тварюка, — думав він. — Паскудь яка».

— А чому? — запитав він нарешті.

— Корній старший, пане. Індекс соціальної значущості в нього набагато вищий.

— Що ще за індекс?

— На ньому більше відповідальності перед суспільством.

— А ти звідки знаєш?

— Рівень інформованості в нього значно вищий.

— Ну то й що?

— Чим вищий рівень інформованості, тим вищий рівень відповідальності.

«Вдатно, — подумав Гаґ. — Не прискіпаєшся. Все правильно. Я тут як дитя мале. Ну, ми ще побачимо…»

— Так, Корній — видатна людина, — сказав він. — Мені до нього, звичайно, далеко. Він усе бачить, усе знає. От ми зараз ідемо з тобою, балакаємо, а він, либонь, кожне наше слово чує. Як що не так, він нам дасть…

Драмба мовчав. Біс його знає, що відбувалося у його вухастій макітрі. Морди, можна сказати, нема, очей нема — нічого не зрозуміти. І голос постійно однаковий…

— Правильно я кажу?

— Ні, пане.

— Як так — ні? По-твоєму, Корній може чогось не знати?

— Так, пане. Він ставить запитання.

— Зараз, чи що?

— Ні, пане. Зараз я не маю з ним зв’язку.

— Що ж він, по-твоєму, не чує, що ти зараз говориш? Чи що я тобі кажу? Та він, якщо хочеш знати, навіть наші думки чує! Не те що розмови…

— Зрозумів вас, пане.

Гаґ подивився на Драмбу з ненавистю.

— Що ти зрозумів, роздовбайло?

— Зрозумів, що Корній має у своєму розпорядженні апаратуру для сприйняття думок.

— Хто тобі сказав?

— Ви, пане.

Гаґ зупинився і сплюнув спересердя. Драмба теж відразу спинився. Ех, заїхати б йому поміж вуха, але ж не дістанеш. Це ж треба, який бовдур! Чи прикидається? Спокійніше, Коте, спокійніше! Холоднокровність і витримка.

— А до мене ти цього не знав, чи що?

— Ні, пане. Я нічого не знав про існування такої апаратури.

— То ти що ж, дикобразе, хочеш сказати, що така велика людина, як Корній, не бачить нас зараз і не чує?

— Прошу уточнити: апаратура для сприйняття думок існує?

— Звідки я знаю? Та й не треба апаратури! Ти ж умієш передавати зображення, звук…

— Так, пане.

— Передаєш?

— Ні, пане.

— Чому?

— Не маю наказу, пане.

— Хе… Наказу не маєш, — пробурчав Гаґ. — Ну, чого став? Пішли! Якийсь час вони йшли мовчки. Потім Гаґ сказав:

— Слухай, ти! Хто такий Корній?

— Не розумію питання, пане.

— Ну… яка в нього посада? Чим він займається?

— Не знаю, пане.

Гаґ знову спинився.

— Тобто як це не знаєш?

— Не маю інформації.

— Таж він твій власник! Ти не знаєш, хто твій власник?

— Знаю.

— Хто?

— Корній.

Гаґ зціпив зуби.

— Дивно якось у тебе виходить, Драмбо, друже, — сказав він скрадливо. — Корній — твій господар, ти вісімдесят років у його домі і нічого про нього не знаєш?

— Не так, пане. Мій перший господар — Ян, батько Корнія. Ян передав мене Корнію. Це було тридцять років тому, коли Ян відійшов від справ, а Корній звів будинок на місці Янового табору. Відтоді Корній — мій власник, але я з ним ніколи не працював і тому не знаю, чим він займається.

— Угу… — промовив Гаґ і рушив далі. — Значить, ти про нього взагалі нічого не знаєш?

— Це не так. Я знаю про нього дуже багато.

— Розповідай, — почав вимагати Гаґ.

— Корній Янович. Зріст — сто дев’яносто два сантиметри, вага за непрямими даними — близько дев’яносто кілограмів, вік за непрямими даними — близько шістдесяти років, індекс соціальної значущості за непрямими даними — близько нуля дев’яти…

— Зачекай, — ошелешено сказав Гаґ. — Заткнися на хвилинку. Ти про діло говори, що ти мені бубониш!

— Не зрозумів наказу, пане, — негайно озвався Драмба.

— Н-ну… наприклад, одружений чи ні, яка освіта… діти… Зрозумів?

— Відомостей про Корнієву дружину не маю. Про освіту — теж. — Робот зробив паузу. — Маю інформацію про сина: Андрій, близько двадцяти п’яти років.

— Про дружину нічого не знаєш, а про сина, виходить, знаєш?

— Так, пане. Одинадцять років тому отримав наказ перейти в розпорядження підлітка, за непрямими даними віком чотирнадцяти років, якого Корній називав «сином» та «Андрієм». Перебував у його розпорядженні чотири години.

— А потім?

— Не зрозумів запитання, пане.

— Потім ти його бачив коли-небудь?

— Ні, пане.

— Зрозумі-і-ло, — задумливо промовив Гаґ. — Ну і чим ви з ним займалися ці чотири години?

— Ми розмовляли. Андрій розпитував мене про Корнія.

Гаґ спіткнувся.

— Що ти йому розповів?

— Усе, що знав: зріст, вагу. Потім він мене урвав. Почав вимагати, щоб я розповів йому про роботу Яна на інших планетах.

Оце так. Отже, такі справи. Ну, та це нас не стосується. Але який бовдур! Уже про дім його і запитувати нема чого, зрозуміло, що нічого не знає. Всі плани мої зруйнував, волоцюга… Для чого ж все-таки Корній мені його підсунув? Невже я помиляюсь? От диявол, як же мені його перевірити? Мені ж і кроку не можна буде ступити, якщо я його не перевірю!

— Нагадую, — подав голос Драмба, — що ви збиралися йти додому.

— Ну, збирався. А в чому справа?

— Ми дедалі більше відхиляємось від оптимального курсу, пане.

— Тебе не спитали, — сказав Гаґ. — Я хочу подивитися, що це там за штука на пагорбі…

— Це обеліск, пане. Пам’ятник над братською могилою.

— Кому? — із жвавістю запитав Гаґ.

— Героям останньої війни. Сто років тому археологи виявили в цьому пагорбі братську могилу.

Подивимося, подумав Гаґ і додав ходу. Зухвала і