Читати книгу - "Запізніла розплата"

не уявляєте, скільки вони платять, коли пише той, кому пощастило подолати перешкоди і побачити все на власні очі.

Я завагався. Вона поклала свою маленьку м'яку долоню на мою руку.

— Ну, прошу вас.

Зрештою я здався, знаючи, що залюбки виконуватиму роль гіда.

Спочатку ми пішли туди, де було знайдено тіло. Поліцай, котрий стояв там, охороняючи місце, віддав честь — він уже знав мене — і нічого не спитав про мою супутницю. Мабуть, того, що вона рушила зі мною, було досить. Я пояснив Попелюшці, як знайшли тіло; вона слухала вельми уважно і час від часу ставила розумні запитання. Потому ми рушили в напрямку вілли. Я йшов дуже обережно, бо, правду кажучи, зовсім не хотів когось зустріти. Повів дівчину крізь чагарник до тильного боку будинку, де стояв сарайчик. Я згадав, що вчора ввечері, замкнувши двері, пан Бекс віддав ключ поліцаю Маршо, сказавши: «Може, він знадобиться пану Жіро, поки ми будемо на другому поверсі в кімнаті пані Рено». Мені здалося цілком вірогідним, що, скориставшись ключем, детектив із Сюрте повернув його знову Маршо. Залишивши дівчину серед кущів, я зайшов до будинку. Маршо стояв на посту біля дверей вітальні. Зсередини долинали чиїсь стишені голоси.

— Ви шукаєте пана Оте? Він у кімнаті. Знову допитує Франсуаз.

— Ні, — поспіхом відповів я. — Він мені не потрібен. Але мені б дуже хотілося одержати ключ від сарайчика, що позаду вілли. Певна річ, коли це не заборонено…

— Будь ласка, добродію. — Він подав мені ключ. — Пан Оте наказував у всьому допомагати вам. Коли закінчите, повернете його мені.

— Звичайно.

Я зрозумів, що в очах Маршо стою на одному щаблі з Еркюлем Пуаро, і мене пройняли дрижаки задоволення. Дівчина чекала на мене.

— Знайшли? — побачивши ключ, захоплено вигукнула вона.

— Аякже, — вдавано холодно промовив я. — І все одно те, що я роблю, є порушенням правил.

— Ви справжній любчик! Я ніколи цього не забуду. Ходімо! Тут нас не можуть побачити з вікон, правда ж?

— Зачекайте хвилину, — стримав я нетерплячий рух Попелюшки. — Я не зупинятиму вас, коли ви дійсно хочете зайти всередину. Але зважте: чи справді ви прагнете побувати там? Ви бачили могилу і ділянку навколо вілли, дізналися про всі деталі… Хіба цього замало? Там, усередині, страшно, розумієте? І неприємно.

Мить вона дивилася на мене, в очах її був вираз, зрозуміти який я не міг. Потому розсміялась.

— Я полюбляю все жахливе, — сказала вона. — Ходімо!

До дверей ми наблизилися мовчки. Я відімкнув їх, і ми опинилися всередині. Я підійшов до тіла, обережно, як це робив Бекс напередодні, зсунув простирадло. З уст дівчини зірвався приглушений зойк. Я глянув на неї — на обличчі вираз жаху; куди й подівся її гумор! Вона не послухала моєї поради і тепер була покарана за нехтування нею. Я не відчував ніякого жалю. Хай тепер пізнає все! Обережно перевернув тіло.

— Бачите, — промовив я, — його вдарили ззаду, її голосу майже не було чути.

— Чим?

Кивком голови я вказав на скляну банку.

— Тим кинджалом.

Несподівано дівчина захиталась і безпомічно опустилася долу. Я кинувся до неї.

— Ви знепритомнієте. Вийдемо звідси! Це не для вас.

— Води, — прошепотіла. — Хутко… Води…

Я залишив її в сарайчику і побіг до будинку. На щастя, поблизу не було жодної служниці, і я, ніким не помічений, наповнив склянку водою, додавши з кишенькової фляжки кілька крапель коньяку. По кількох хвилинах я знову був у сарайчику. Дівчина лежала там, де я її залишив, але кілька ковтків води з коньяком надзвичайно швидко привели її до тями.

— Виведіть мене звідси… Хутко! Хутчіш! — вигукнула вона, здригаючись.

Підтримуючи за руку, я вивів її надвір, і вона сама причинила за собою двері. Потому глибоко вдихнула.

— Так краще. Ох, як це жахливо!.. Навіщо ви дозволили мені зайти туди?

Це було настільки по-жіночому, що я не в змозі був стримати посмішку. Відверто кажучи, я навіть трохи зрадів, коли дівчина зомліла: виходить, Попелюшка не така вже й безсердечна, як мені видавалося.

— Я робив усе, що міг, аби зупинити вас.

— Мабуть. Ну, на все добре…

— Послухайте, ви не можете так відразу іти… зовсім одна. Ви ще не цілком оговтались. Дозвольте мені, я наполягаю на цьому, провести вас до Марлінвіля.

— Дурниці! Я вже зовсім здорова.

— А що, коли ви знову знепритомнієте? І слухати не хочу!.. Обов'язково піду з вами.

Вона заперечувала з неабиякою енергією. Нарешті я все-таки домігся дозволу супроводити її до околиці міста.

Поверталися ми тією ж дорогою, пройшли повз могилу і зробили гак перед тим, як вийти на шосе. Коли почалися перші поодинокі крамниці, вона зупинилася і простягла мені руку.

— До побачення. Я щиро дякую за те, що ви супроводили мене.

— Ви певні, що почуваєтеся добре?

— Цілком. Дякую. Сподіваюсь, ви не матимете неприємностей через те, що показали мені.

Я зневажливо відкинув навіть думку про таку можливість.

— Тоді все гаразд. Прощавайте.

— До побачення, — виправив я її. — Коли ви зупинилися десь поблизу, ми ще зустрінемось.

— Так, так. Тоді — до побачення.

— Заждіть! Ви не сказали мені своєї адреси.

— О! Я зупинилася в готелі «Маяк». Готель невеликий, але пристойний. Завітайте до мене завтра вранці.

— Обов'язково, — сказав я, можливо, вкладаючи у свою відповідь занадто відверту готовність.

Я проводжав дівчину очима, поки вона не зникла за будинками. Тоді повернувся і пішов до вілли. Згадав, що не замкнув сарайчик. Та, на щастя, ніхто цього не помітив.

Замкнувши двері, повернув ключ поліцаю. І саме тоді, як віддавав ключ, раптом збагнув, що, хоча Попелюшка і дала мені свою адресу, я й досі не знаю її імені…

ЗНАХІДКА ПАНА ЖІРО

Коли я увійшов до вітальні, слідчий допитував старого садівника Огюста. Пуаро і комісар вітали мене усмішкою і ґречними поклонами. Я тихо опустився на стілець. Пан Оте майстерно ставив питання, сподіваючись, що відповіді садівника хоч якоюсь мірою проллють світло на таємниче вбивство, але не почув нічого суттєвого. Огюст визнав, що садові рукавички належали йому. Він одягав їх, коли порався з примулами, отруйними для деяких людей. Але не пам'ятав, коли користувався ними востаннє. Де тримав їх?.. То в одному місці, то в іншому. Заступ звичайно стояв у сарайчику. Чи замикалися двері?.. Аякже. Де він ховав ключ? Певна річ, залишав у дверях. Всередині нічого привабливого для злодіїв не було. Хіба можна було сподіватися, що з'являться ці бандити, вбивці?.. За часів пані віконтеси про такі речі тут не чули!

Коли пан Оте дав зрозуміти, що