Читати книгу - "Таємниця індіанського острова"

Метьюз вважав, що виправдувальний вирок у нього в кишені.

Суддя Уоргрейв не кваплячись завів годинник і поклав його на нічний столик. Він так ясно, в усіх деталях, пам'ятав це судове засідання, мовби воно відбувалося вчора: як він вислухував свідків, робив нотатки, по крихті збираючи свідчення проти обвинуваченого. Цей судовий процес приніс йому величезне, чисто професійне задоволення! Метьюз виголосив блискучу, переконливу промову. Льюеллінові, що виступав за ним, не вдалося послабити добре враження від адвокатової промови. А потому він, Уоргрейв, проголосив свою заключну промову…

Суддя обережно вийняв уставну щелепу й поклав її в склянку з водою. Зморщені щоки запали, і те надало обличчю його хижого вигляду. Примруживши очі, суддя посміхнувся сам до себе. Так, йому таки вдалося розправитися із Сетоном. Проклинаючи свій ревматизм, старий суддя вліз у ліжко й виключив світло.

4

Унизу, в їдальні, Роджерс спантеличено дивився на фарфорових індійчат.

— От чудасія: можу побитися об заклад, що їх було десять, — очманіло бурмотів він собі під ніс.

Генерал Макартур неспокійно перевертався в ліжку: сон не брав його. У темряві перед ким стояло обличчя Артура Річмонда.

Артур йому подобався, генерал був дуже прихильний до нього — приємно, що цей молодик був до вподоби також і Леслі. Адже їй так важко було догодити. Стількох чудових хлопців вона відхилила, сказавши, що вони «нудотні». Це було як вирок. Але Артур Річмонд не здавався їй нудотним. Вони одразу ж знайшли спільну мову. Могли досхочу балакати про театр, музику, кіно. Вона жартувала з ним, любила злегка й дражнитись. І генерал Макартур був у захопленні — його дружина так по-материнськи ставиться до юнака.

По-материнськи?! Тільки цілковитий ідіот міг не второпати, що Річмонд мав тоді двадцять вісім років, а Леслі — лише двадцять дев'ять. Макартур дуже кохав дружину. Час був безсилий стерти її риси в його уяві: обличчя, що формою нагадувало серце, грайливі темно-сірі очі, каштанове густе кучеряве волосся… Справді, він дуже кохав Леслі й у всьому довіряв їй.

Це трапилося в самий розпал війни, коли він перебував у Франції. Ось тоді-то він про все й дізнався.

Сталося це так, як трапляється в романах: Леслі листувалася з обома і переплутала конверти. Листа до Річмонда вона вклала до конверта з адресою чоловіка. Навіть тепер, коли спливло стільки років, він відчував неабиякий біль. Боже ж мій, як він тоді побивався!

Їхні любовні стосунки почалися давно. Лист не залишав і найменшого сумніву щодо цього. Уїкенди… Остання Річмондова відпустка… Леслі… Леслі й Артур!.. До бісової неньки цього негідника! З його підступними усмішками та улесливою ввічливістю: «Так, мій генерале!» Ошуканець і брехун! Викрадач чужої дружини!

Спроквола, холоднокровно таїв він у собі мрію про помсту. Але нічим не виказав себе й поводився з Річмондом, як і раніше. Чи вдалося це йому? Напевно. У всякому разі; Річмонд не відчував небезпеки. Спалахи гніву — звична річ на фронті, на це ніхто там не звертає уваги — в усіх нерви добре-таки висотані. Правда, молодий Армітидж, бувало, якось дивно поглядав на нього. Хлопчисько, шмаркач, та в кмітливості йому не відмовиш… Так, Армітидж, напевно, розгадав його в той день.

Він тоді спокійно послав Річмонда на певну смерть. Той лише чудом міг би вціліти. Та чуда не сталося. Тоді це було простіше простого: помилки траплялися раз у раз, офіцерів посилали на смерть без будь-якої потреби. Не від того, щоб згодом хтось не базікнув, мовляв, старий Макартур не дав собі ради, накоїв дурниць і пожертвував кращими своїми людьми… Та тільки й того.

Але ж шмаркача Армітиджа не так легко було обдурити. Він задерикувато дивився у вічі своєму командирові. Що ж, він-таки, мабуть, розумів, що Річмонда навмисно послано на смерть. Коли ж війна скінчилася… Хтозна, ляпав язиком Армітидж чи ні?

Леслі нічого не знала. Вона гірко оплакувала, як він вважав, смерть коханця, та на час повернення чоловіка до Англії біль від утрати вже втих. Макартур ніколи не дозволяв собі найменшого натяку на минуле… Та все ж більше не йняв їй віри… Років же через три-чотири вона померла від запалення легенів. Усе це було дуже давно — п'ятнадцять-шістнадцять років тому.

Він вийшов у відставку й оселився в Девоні. Придбав невеличкий маєток, саме такий, про який мріяв. Місцевість гарна, сусіди приємні. Риболовля, полювання… По неділях церква…

Усі були з ним досить люб'язні. Правда, тільки попервах. А згодом йому почало здаватися, ніби за спиною в себе чує осудливе шушукання. Та й дивилися на нього люди при зустрічах уже якось не так. Начебто вони почули про нього якусь плітку… (Армітидж? Може, це Армітидж розбовкав?)

Тепер він сам уникав людей, замкнувся. Неприємно ж відчувати, що люди пащекують.

Як давно все це було! І як безглуздо, власне кажучи. Леслі ще коли пішла в небуття, Артур Річмонд так само. Здавалося, те, що трапилось тоді, вже не може мати ніякого значення. Втім, саме через це його життя стало тепер таким самотнім. Він уникав навіть старих армійських друзів. (Адже, якщо Армітидж справді проговорився, — вони теж могли дізнатися…)

І раптом сьогодні ввечері все пішло шкереберть. Отой таємничий голос повернув із небуття цю поховану історію… Як він поводився? Чи не дуже збентежився? Певна річ, ніхто з гостей не сприйняв серйозно цих обвинувачень. Адже обвинувачення були найбезглуздіші, висмоктані з пальця. Оту милу дівчину, приміром, обвинувачено в тому, що втопила дитину. Чиста нісенітниця! Це якийсь божевільний, він обвинувачує кожного стрічного у злочинстві! Навіть Емілі Брент, небогу його давнього армійського приятеля Тома Брента, обвинувачено у вбивстві! Але ж треба бути сліпцем, щоб не помітити, яка вона свята та божа… Мабуть, найзразковіша парафіянка у своєму приході.

«Підозріливо якось оце все, — міркував генерал. — Тільки-но вони прибули на острів… стій, коли ж це було? Сьогодні вдень, дідько його забери… Так, так, вони приїхали лише сьогодні, пополудні! Як повільно точиться час! Цікаво, коли ж це ми матимемо змогу виїхати звідси? Напевно, завтра, коли прибуде моторний човен…»

Та, дивна річ, раптом у нього зникло бажання залишати острів… Знову повернутися до свого маєтку, до тих же клопотів і побоювань… Крізь відчинене вікно долинав рокіт прибою: море гуркотіло тепер голосніше, здіймався вітер. Генерал сприймав це по-своєму: «Заколисуючий гомін моря… тихе містечко… Чудово жити на острові — далі їхати нікуди… Немовби ти на краю землі…»

Несподівано для себе він усвідомив, що зовсім не хоче виїжджати з острова.

6

Віра Клейторн лежала в