Читати книгу - "Сказання з Небезпечного Королівства"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Спускайся донизу, добрий песику! — проказав голос із чорноти.
Але ж ви не здивуєтеся, коли я скажу, що Роверандом не був добрим песиком, а тому й не думав слухатися. Він позадкував у найдальший куток маленької кімнати, прищуливши вуха. Собака боявся отвору в долівці більше, ніж старого.
Та все було марно. Місячанин просто схопив його й рішуче вкинув у чорну діру; безупинно падаючи в ніщо, Роверандом чув, як старий, десь там угорі, гукав:
— Спускайся прямо, потому лети вперед за вітром! Зачекай мене на іншому кінці!
Ці слова мали б утішити його, та не втішили. Згодом Роверандом завжди повторював, що це падіння, на його думку, було навіть гірше за падіння з краю світу, і що воно стало найнеприємнішим досвідом у всіх його пригодах, і що тільки він згадає про нього, то почувається так, ніби його нудить. Напевно, він і досі згадує те: коли повискує та звивається вві сні на килимку перед каміном.
Хай там як, але падіння наближалося до кінця. Минуло чимало часу, й воно поступово сповільнилось, аж урешті песик майже спинився. Решту шляху він пролетів, послуговуючись власними крилами, і йому здавалося, наче він ринув угору й угору великим комином, — на щастя, допомагав у цьому сильний перетяг. Коли Роверандом, кінець кінцем, дістався вершини, радість його не мала меж.
Там він і лежав, відсапуючись, на краю отвору з протилежного кінця, і слухняно та нетерпляче чекав на Місячанина. Збігло багато часу, доки той з'явився, й Роверандом устиг розгледіти, що опинився на дні якоїсь глибокої темної долини, оточеної по колу невисокими темними пагорбами. На їхніх вершинах спочивали хмари, а з-за хмар світила єдина зірка.
Зненацька на песика налинула непереборна сонливість: десь поблизу в тьмяних кущах пташка виспівувала дрімотну пісню, яка здавалася йому незвичною та дивовижною, особливо при згадці про німих пташок із Іншого боку, до яких він уже звик. Цуцик заплющив очі.
— Песику, прокидайся! — погукав якийсь голос.
Роверандом підстрибнув саме вчасно, щоби побачити, як Місячанин вибирається з діри по срібній мотузці, яку великий сірий павук (значно більший за нього) прив'язував до дерева неподалік.
Місячанин виліз нагору.
— Дякую! — сказав він павукові. — Можеш собі йти.
І павук пішов, причому з радістю. На темному боці водяться чорні павуки, вони отруйні, хоч і не такі великі, як чудовиська з білого боку. Вони ненавидять усе біле, чи сіре, чи світле, а особливо сірих павуків, — їх вони ненавидять так, як зазвичай ненавидять багатих родичів, котрі нечасто навідуються в гості.
Сірий павук скинув мотузку в діру, й тієї самої миті з дерева спустився чорний павук.
— Акшу! — гукнув старий до чорного павука. — Повзи собі геть! Це мої приватні двері, й не забувай про це. Зробиш мені хороший гамак між отими-он двома тисами — і я пробачу тобі.
— Довгувато доводиться пробиратись униз і вгору через середину Місяця, — звернувся він до Роверандома, — і, гадаю, до їхнього прибуття мені не завадить трохи перепочити. Вони милі, та вимагають дуже багато енергії. Звісно, я міг би скористатися крильми, та от біда — вони в мене надто швидко зношуються; а ще довелося би розширити діру, бо крилатий я би там не помістився. Крім того, я прекрасний мотузколаз.
— Ну, як тобі подобається цей бік? — продовжив Місячанин. — Темний під світлим небом, а попередній був світлий під темним небом, еге ж? Разюча зміна, хоч і тут не часто зустрінеш те, що я називаю справжнім кольором: яскравим і потужним. Можна дещо підгледіти під деревами, якщо придивлятися: вогнемухи, діамантові жуки, рубінові мотилі тощо. Проте вони крихітні; надто крихітні, як і все яскраве на цім боці. Та й життя у них теж жахливе: всі ці сови завбільшки з орлів, чорні, як вуглини: ворони завбільшки зі стерв'ятників, такі самі численні, як горобці: чорні павуки. А є ще й оксамитово-чорні совки, які зграями літають у хмарах, — особисто я їх люблю найменше. Вони навіть мені не поступаються дорогою: тоді я припиняю випромінювати тьмяний блиск, бо всі вони можуть заплутатись у моїй бороді.
Але і цей бік має свої принади, юний песику; й одна з них полягає в тому, що жодна людина та жоден пес у притомному стані ніколи його не бачили, — жодна істота, крім тебе!
По цих словах Місячанин раптом ускочив до гамака, якого, доки він говорив, сплів чорний павук, і вмить міцно заснув.
Роверандом сидів самотою і дивився на чоловіка, не випускаючи з очей також і чорних павуків. Попід темними безшелесними деревами подекуди спалахували та мінилися червоними, зеленими, золотими і блакитними барвами дрібні вогнесвітні зблиски. Небо було тьмяне, понад клаптиками оксамитових хмар, які пропливали вгорі, сяяли дивні зорі. Здавалося, що в іншій долині, в невиразному пониззі при сусідньому пагорбі, виспівують тисячі соловейків. А тоді Роверандомові причулися дитячі голоси чи то відлуння луни їхніх голосів, що прилинула на крилах несподівано м'якого та бентежного вітерця. Він сів і гавкнув так голосно, як не гавкав, відколи розпочалися його пригоди.
— Леле! — скрикнув Місячанин, хутко гицнувши з гамака і приземлившись на траву, майже на Роверандомів хвіст. — Вони вже прибули?
— Хто? — запитав Роверандом.
— Слухай-но, якщо ти не чув їх, то навіщо дзявкав? — мовив старий. — Ходімо! Нам сюди.
Вони спускалися довгою сірою стежкою, над якою нависали кущі та яка була позначена з боків каменями, що слабко світилися. Стежка бігла вперед і вперед, кущі поступово перетворилися на сосни, а повітря запахнуло так, як пахнуть уночі бори. Потому стежина помчала вгору, і по якомусь часі мандрівники дісталися до вершини найнижчої точки в колі пагорбів, що замкнулося довкруж них.
Тоді Роверандом поглянув униз, у наступну долину; всі солов'ї припинили співати — ніби хтось зненацька вимкнув їм звук, — і раптом виразно та мелодійно залунали дитячі голоси, виводячи прегарну пісню на різні голоси, які зливались у єдину музику.
Старий і песик разом підстрибом помчали вниз схилом пагорба. Світоньку мій! Місячанин вмів перестрибувати зі скелі на скелю!
— За мною! За мною! — гукав він. — Я можу бути бородатим цапом, диким чи домашнім, але тобі мене не впіймати!
Справді, щоби наздогнати його, Роверандом мусив скористатися крилами.
Так вони зненацька й натрапили на крутосхили провалля, не високі, але темні та гладенькі, мов
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сказання з Небезпечного Королівства», після закриття браузера.