Читати книжки он-лайн » Наука, Освіта 🧪📚🧑‍🔬 » Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

Читати книгу - "Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор"

185
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 126
Перейти на сторінку:
наше русло цей національний рух, ми проґавили його, і він пішов цілком шляхом, яким повела його місцева дрібнобуржуазна інтелігенція і куркульство. Це треба прямо сказати! Це була наша величезна помилка!»

Інший провідний український комуніст, Г. Гринько, твердив на XII з'їзді РКП(б), що в 1919–1920 pp. національний чинник був «зброєю селянства, яке пішло проти нас».

Невдача перших двох спроб запровадити в Україні радянську систему була ретельно проаналізована в Москві. Висновок був такий: українська національність і мова дійсно є значним фактором і будь-який режим, котрий аж надто відверто зневажатиме його, прирече себе на те, що місцеве населення дивитиметься на цей режим як на чужий, накинений іззовні. Тож керівництво РКП(б) обрало новий курс, який в організаційному плані означав співробітництво з боротьбистами — лівою фракцією партії українських есерів, що прийняла радянську владу, однак твердо дотримувалася національних принципів і показала себе здатною добитися хоч трохи підтримки на селі, де більшовики повністю провалилися.

Через слабкість українського більшовизму годі було й сподіватися на те, щоб він висунув зі свого середовища політичних керівників, котрі б заслуговували на довір'я мас і до того ж принаймні виглядали як національні діячі. Але тепер, коли Москва вирішила грати українською картою, КП(б)У могла розраховувати на боротьбистів. Цей союз, закріплений вступом останніх до комуністичної партії, засвідчив появу на політичній арені значної кількості партійців із національно-революційним, а не більшовицьким минулим. Відтоді КП(б)У мала, по суті, «два коріння» (за термінологією ранніх радянських істориків). Якщо у правлячій еліті Росії налічувалося лише кілька провідних фігур із небільшовицьким минулим, та й то на нижчих рівнях (наприклад, А. Вишинський), то в Україні ми бачимо екс-боротьбистів П. Любченка (пізніше зріс до посади голови Ради народних комісарів України) та багато інших, і серед них згадуваного вже Гринька, теж високопоставлену особу.

Взагалі з-поміж ветеранів більшовицького руху неросійського походження можна знайти небагато українців, на відміну від, скажімо, поляків (Дзержинський, Косіор, Менжинський) і латишів (Рудзутак, Ейхе, Берзін). Що ж до тих ветеранів-українців, котрі займалися активною революційною діяльністю в центрі, то після переведення їх в Україну вони також виявляли тенденцію ставати на захист національної справи (Скрипник, Чубар). Цей момент багато в чому проявлявся і в поведінці східноєвропейських партійних діячів 4 0 —50-х років (наприклад, І. Надя, Т. Костова), котрі до повернення з СРСР на батьківщину вважалися абсолютно лояльними до Москви.

Слід, однак, пам'ятати: така вільна діяльність небільшовицьких політичних організацій була можлива лише за тогочасної хаотичної ситуації. Крім того, ще не всі збагнули суть ленінізму. Протягом кількох років на законних підставах продовжували існувати нечисленні ліві некомуністичні партії (хоч це існування й було хитким і ненадійним), а в лавах самої комуністичної партії відкрито виникали найрізноманітніші угруповання. Стосовно ж України специфіка полягала в тому, що більшовицький режим тут підсилився за рахунок боротьбистів, які мали справжній зв'язок із місцевим населенням, але водночас були й носіями національних прагнень. Цей компроміс підтвердив просту думку: не можна взяти ані крихти реальної влади, не зіткнувшись із суперечливими наслідками. Нарада фактично міфічної на той час Комуністичної партії України, скликана поза межами республіки — в білоруському місті Гомель — у жовтні 1919 p., ухвалила реалістичну резолюцію (опублікована сімома роками пізніше). Її реалізм виявився в заяві, що нарада вважає можливим рух на південь й організацію радянської влади в Україні лише за наявності регулярних дисциплінованих військових частин немісцевого походження. Інакше й бути не могло, адже в той період серед членів КП(б)У українці все ще становили тільки 23 %.

Численні відмінності в стилі радянського керівництва в Росії та Україні чи не найпоказовіше проявлялися в адмініструванні на селі. В період воєнного комунізму радянська влада спиралася тут в основному на комітети бідних селян (у Росії вони називалися «комітети бідноти», або комбіди, в Україні —«комітети незаможників», або комнезами). Члени комітетів добиралися з числа прокомуністично настроєних селян-бідняків і «сільських пролетарів». У Росії вони контролювали діяльність місцевих сільрад, а в Україні — повністю підміняли їх. Комітети були ліквідовані наприкінці 1918 p., але 9 травня 1920 p. відновлені — причому тільки в Україні! — із застереженням, що до них мають вступати лише незаможники. В інших радянських республіках залишалися тільки сільради. Останні також буди відновлені в Україні, однак тут комнезами знову одержали право оголошувати недійсним будь-який захід тої чи іншої сільради, виключати з її виконкому тих або інших членів або взагалі розпускати її та скликати нові вибори. Вони також користувалися повноваженнями на реквізицію харчових продуктів.

Директивний лист ЦК КП(б)У пояснював особливу роль відновлених комнезамів тим, що «в українських селах влада фактично знаходиться в руках багатих селян, куркулів, які за своєю природою є непримиренними ворогами пролетарської революції… організовані та озброєні до зубів». І якраз комнезами повинні були організувати сільських бідняків, обеззброїти «куркулів» і ліквідувати «бандитизм». Провідні члени комнезамів, цієї опори партії на селі, були переважно неукраїнського походження (лише 22,7 % делегатів першого і 24,7 % — другого з'їздів комнезамів України розмовляли українською мовою). Але й це вважалося недостатнім для зміцнення радянської влади в сільській місцевості, й туди було виряджено ще кілька тисяч міських комуністів.

Неабиякі труднощі виникали і в справі українізації суспільного життя. Прихильники українізації, бодай у сфері культури, навіть усередині партії не могли порозумітися зі своїми опонентами. Так, один із українських делегатів на XII з'їзді РКП(б) згадував слова «товариша з України, що обіймав дуже відповідальну посаду»: «Я проїхав усю Україну, розмовляв із селянами й дістав, враження, що вони не хочуть української мови». А Раковський, який на той час уже видобув уроки з боротьби проти національно-визвольних рухів, у своєму виступі на тому ж з'їзді нарікав на «тяжкі часи», коли доводилося примушувати українські парторганізації «зрозуміти важливість національного питання»; в цьому питанні існують великі складнощі, бо ж чимало хто в Україні, а ще більше в Росії сприймає поточну національну політику партії як певну стратегічну дипломатичну гру. Й на підтвердження цього Раковський наводить думку «одного товариша»: ми — країна, що минула національну стадію розвитку, ми — країна, де матеріально-економічна культура протиставляється національній культурі. Національна культура — це для відсталих країн по той бік барикади, для капіталістичних країн, а ми — комуністична країна.

Значна частина більшовиків, і серед них такі ветерани, як Д. Лебідь, дотримувалися теорії «боротьби двох культур», в якій «пролетарська Росія» протистояла «селянській Україні»; отже, українізація не потрібна, оскільки російська культура має неодмінно перемогти. Вже на V конференції КП(б)У (17–20 листопада 1920 p.) один із найближчих соратників Леніна Зінов'єв з огляду на

1 ... 13 14 15 ... 126
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор"