Читати книгу - "Бронзовий чорт"

Параску? – спробував уточнити Бобрьонок. – О котрій годині?

– А в мене що, дзиґар є? – Вперше Настька зобразила на обличчі щось схоже на посмішку. – Темно ще було, ледь сіріло.

– Де живе Параска? – запитав Бобрьонок.

– Ви з Пилипівського лісу прийшли? – уточнив голова. Майор кивнув, і Гавришків пояснив: – Повз Парасчину хату проходили, крайня, мало не в лісі.

– І бабця в неї глуха?

– Недочуває.

Бобрьонок згадав звабливу молодицю і те, що вона явно чогось не договорювала.

Але для чого їй посеред ночі потаємно пробиратися до хліва? Якщо парашутист вийшов з Пилипівського лісу, одразу шмигонув би до Парасчиної хати.

– Ви точно бачили, що із хліва па світанку вийшов чоловік? – запитав Бобрьонок у Насті.

– Не сліпа ще. І Параска одразу назад до села… Курва вона – я кажу, й все село знає.

– Добре, – махнув рукою майор, – дякую. Тільки от що: про нашу розмову нікому, щоб Параска не дізналася.

– Аякже, не скажу, – злостиво зблиснула очима Настя, для чогось енергійно зробила в землі заступом скіпець, закинула заступ на плече й почвалала, як справжній землекоп, широко, по-чоловічому.

– Не вірте, рознесе поч селу, як сорока, – плюнув на млю Гавришків і затер чоботом. – Язиката..

Майор поділився з ним своїми сумнівами: все ж не міг збагнути, для чого жінці бігати вночі до хліва, коли кращого місця для побачення, як у власній хаті, знайти важко.

Голова подумав трохи й пояснив:

– Усе правильно, і ця Параска голову на плечах має. Ми із Степаном, он, бачите, поїхав, – вказав пальцем на кульгавого, який погнав фіру назад до села, – біля Парасчиної хати засідки влаштовуємо. Бандери якщо прийдуть, то з того боку. Ми там і крутимось…

– І Параска не могла не знати цього?

– Звичайно, очі ж має… Та й не крилися ми від неї. Там за подвір'ям оденок стоїть, то ми в ньому.

– Цієї ночі вартували?

– Ні.

Бобрьонок швидко прикинув: людина з лісу, напевно, не могла знати про засідку – йшла до села й завітала до Параски, а та вже відправила зайшлого до хліва, а потім і сама тихенько подалася туди.

Майор перезирнувся з Толкуновим. Справді, були випадки, коли абвер закидав шпигунів на раніше підготовлені явки чи людей із місцевих, які могли використати своїх родичів та знайомих. Запитав у голови:

– А як вона, Параска? Нічого за нею не водиться? Гавришків стеїіув плечима.

– Не чув… Хоча, от що… Я людина тут нова, та дійшло й до мене: був у Параски хлопець, з оточенціві., А перед тим, як наші прийшли, зник.

Це вже була принаймні якась ниточка, за котру можна було вхопитися, але майор, підморгнувши непомітно Толкунову, відрізав:

– Пусте… Ті оточенці, які до дівок поприлипали, давно вже в армії. Вибачте, старшина, – потиснув ліву руку Гавришкову, – нам уже час, машина чекає.

Справді, «віліс» стояв на протилежному березі річки і шофер навіть кілька разів просигналив, – даючи знати, що прибув у точно визначений час.

Вони проїхали селом повільно й не криючись, і Бобрьонок із задоволенням побачив, що Параска стоїть на ґанку.

Жінка провела «віліс» довгим поглядом, офіцери проїхали так близько, що Бобрьонок зумів побачити навіть вираз Парасчиного обличчя – якийсь відчужений і байдужий, а може, це тільки видалося йому, бо Параска навіть махнула їм, і майор підвів руку, відповідаючи на вітання.

«Віліс» зупинився там, де з лісу на путівець вийшов кульгавий. Шофер Віктор витяг досить великий шмат брезенту, розстелив на траві, її розшукувачі простягнулися на ньому, дивлячись, як порається хлопець.

Віктор поставив на брезент повний термос міцного й солодкого чаю, гострим ножем відкрив бляшанку тушонки, поклав півбуханця хліба – то був офіцерський пайок, але Віктор від себе додав ще кілька помідорів і дві цибулини, встиг заскочити в Маневичах на базар. А що таке помідори? Зараз вони коштують копійки, тітки виносять відрами, бо вродили…

Віктор явно применшував свою роль в організації додаткової пайки, грошей у нього, як правило, не було, та їй які гроші в звичайного єфрейтора, мабуть, стрільнув когось із знайомих – добра душа, розіб'ється, а зробить приємність.

Толкунов лежав горілиць, вдивлявся пильно в небо, наче й справді в його безхмарності було щось дивне, і капітана, мабуть, не обходила Вікторова турботливість. І взагалі наче ніщо не обходило: ні помідори, ні масна тушонка, котра пахла так, що в Бобрьонка рот давно сповнився слиною, капітан міг обійтися навіть без гарячого чаю, міг обійдися без усього, аби був міцний тютюн та кусень хліба із сіллю – славився у Смерші своєю невибагливістю і байдужістю до так званих матеріальних благ, задовольнявся мінімальними і майже ніколи не скаржився. Правда, це не виключало того, що за нагоди міг і випити в колі товаришів, і смачно попоїсти.

– Готово, – сказав Віктор.

Толкунов перевернувся на живіт, одбатував великий шмат хліба, витягнув ножем з банки тушонку й почав жувати повільно, немов не було виснажливої ночі й голодного дня. Не відриваючись від їжі, запитав у Бобрьонка:

– Вітьку відпустимо?

– Звичайно, щоб машиною тут і не пахло. Толкунов зиркнув на годинник.

– Дотемна ще лісом походимо.

– Угу, – погодився майор і відкусив половину великого, соковитого й неймовірно смачного помідора. – Ти приєднуйся, – запропонував Вікторові.

– Та я вже…

– Не кривляйся, – сказав Толкунов суворо. – Чим у їдальні годували? Кашею?

– Пшоняною.

– Це тобі не каша.

– Точно, не каша, – посміхнувся той якось просвітлено – справді, що такому здоровому хлопцеві солдатська пайка, на один зуб, а тут тушонка й помідори.

– Я так гадаю, – вів далі Толкунов, – ми пройдемо байраком, я там нагледів одне місце, та, на жаль, ще не встиг обшукати.

З Толкуновим працювати – задоволення. Ні словом ще не перемовились, а вже зрозумів Бобрьонка. От і зараз: розкладає все по поличках, буцім думає однаково з майором.

– Потім ти в хліві засядеш, а я біля Парасчиної хати. Той молодик може раніше прийти, бери його одразу, нам дівка ні до чого, нікуди вона не дінеться, з нею побалакаємо потім, а ось на її хахаля мені дуже хочеться глянути.

– А не краще нам обом – біля хати?

– Навіщо?

– Якщо не один він з лісу вийде?

– А дівка дарма шлях до хліва проклала? Всі туди підуть. Я там роздивився, коли поверталися: є гарне місце, звідки й Парасчина хата проглядається, й підступи до хліва. Я тобі на допомогу завжди встигну.

– Встигнеш, – погодився