Читати книгу - "Холодний Яр"

зустрінеш таких «простих». В селі «панського» убрання не носять. Гуляють на вулиці з дівчатами та парубками і вчать їх співати, або ще чогось, кориснішого.

Під'їжджаємо до хати, накритої сніпками без кроквів. З під стріхи чорніють сліди пожару.

— От і отаманова «резиденція». Не хоче старий Чучупака і накривати по людськи після того, як Коцур спалив. Хай уже, каже, позбудемося всіх, хто на Україні хати палить — тоді накрию.

На подвір'ї до плота прив'язано з десяток осідланих коней. Стоять дві тачанки. Прив'язавши коней і кинувши їм сіна — заходимо до хати. За столом декілька незнайомих мені людей, серед яких пізнаю матвіївського отамана. В куті коло дверей зложені рушниці, ручні кулемети.

Коли привіталися з усіма Чучупаками, яких я вже знав — Андрій представляє мене останнім.

— Це мій побратим — Юрко Залізняк, а це маєш по черзі: отаман Чорноліського кінного полку Пилип Хмара — цар горшечного царства і Чорного Лісу, це — наш господар холодноярський, Гриб, це лубенський отаман Пономаренко, це — отаман Білого Яру, з-під Дніпра, Мамай, це — пан сотник генерального штабу Гнат Зінкевич — грушківський отаман, це — пан отаман Чорний з Воронівки з-за Дніпра, це — Богданів товариш по пляшці і зухвалих нальотах — Марченко, це — отаман Прус і Михайлівки Петренко. Це — триліський воєнком «товаріщ» Козаченко, «липовий» комуніст з 1905 року, бувший отаман з Херсонщини і будучий — на Чигиринщині, який на своїм віку вбив більше большевиків, як дав їм тепер новобранців.

Назвавши мені ще трьох отаманів, прізвищ яких не пам'ятаю, Чорнота сів за стіл.

— Ну, бракує ще голови київського губревкому та голови губчека, і з'їзд представників влади на Київщині можна було би лічити відкритим у повному складі...

— Андрію, — звернувся до нього Гриб, — ти чув, якого «коника» викинув Богдан на тім тижні? Розкажи, Марченку.

Марченко, кучерявий чорноволосий хлопець, усміхнувся:

— От так собі... звичайна історія... Прийшла в Олександрівку 60 червона дивізія... Приїжджає до нас у село два верхівці — шукають «товаріща Богдана». Забираємо їх до Богдана. Виявляється, що привезли пакет із штабу дивізії. Адресовано: «Командіру революціонной повстанческо-крест'янской дівізії, товаріщу Богдану». Видно, хтось сказав їм, що під час повстання проти Денікіна Богдан водив тисяч п'ять народу. Начальник і воєнком дивізії запрошують його листом приїхати на вечірку, яку улаштовує «політпросвєт» дивізії. Буде виступ місцевого хору і п'єса «Паризька комуна», доклади про міжнародне і внутрішнє положення. Відсилає відповідь, що приїде. Відговорювали, щоб не їхав, може яка засідка. Жінка молода — в плач, але ти ж знаєш його!..

Зібрали чоловік двадцять «почесного конвою» на конях, Богдан на своїй тачанці—приїжджаємо до театру. Половина хлопців з парою «Люїсів» зосталися на дворі, його візник тачанку поставив так, щоб з «Кольта» добре було бити, на міномет хлопець сів, Богдан «Люїса» на плече — заходимо в середину.

Орхестра нам зараз марш врізала, дивізійне начальство дрібним чортом розсипається: «Товаріщ Богдан, товаріщ Богдан», «как би там на счот об'єдіненія обоїх дивізій» і т. д.

Посадили нас у першому ряді. Виходить на сцену воєнком: «Товарищі! Зараз місцевий хор виконає «Інтернаціонал». Попрошу всіх встати!» Підняли заслону. Богдан встає і «Люїсом» до підлоги як гримне!

— Чому «Інтернаціонал» на початку? Ви знаходитеся на Україні, а наш народній гимн «Ще не вмерла»!

Підняли галас: —Товаріщ Богдан! Це ж контрреволюційна пісня, як можна?

— Як «контрреволюційна»? При царі за неї в тюрму садили і при радянській владі співати не можна? Від імені селянської дивізії, від імені дванадцяти тисяч озброєних революційних селян (а «товаришів» в Олександрівці чоловік триста!) вимагаю, щоб був виконаний наш народній гимн, інакше нам з вами не по дорозі!

Пошептались, згоджуються... Ну, а хор наш просвітянський як врізав, аж стіни трясуться. Скінчили. Воєнком знову виходить: «А тепер, товарищі, буде виконаний гимн трудящихся всіх націй!» Богдан «Люїса» на плече:

— А то вже хай олександрівські жидки послухають, мені він не подобається!

Саля так і завмерла. Ми вийшли, на коні, і поки «товариші» надумалися — були вже за Олександрівкою...

На дворі почулися голоси. Виглядаю у вікно.

Приїхав якийсь високий огрядний чоловік на здоровенному сірому коні. З ним другий, маленький, на невисокому «кіргізові».

— Боровицький отаман Солонько.

— Дон-Кіхот і Санчо...— сміється Петро Чучупака. Велетень, низько нагнувшися в дверях, заходить до хати. Одягнений у високі рибацькі чоботи, морську чорну куртку і смушеву шапку — «фінку». За плечима «Люїс», на поясі револьвер і п'ять гранат. Знявши кулемет, здоровкається з усіма.

— Ну що, Солонько, багато «товаришів» за зиму засолив? — питається чорноліський отаман.

— Це ви тут солите та в землю закопуєте. У нас простіш: за ноги і в Дніпро — пливи у Чорне море! Правда, Мамаю?

Мамай мотнув головою.

— Добре тобі, на верху... Накидав того літа, а вони в наших плавнях позатримувалися — всю «січ» мені засмерділи.

— Ну, а до мене трипільські; та ось його, пливли! — кивнув Солонько на Чорного.

Петро Чучупака — начальник штабу — піднявся:

— Ну, панове, зібралися всі — можна приступити до діла. Перш за все, може хто з вас не знає, що позавчора, у Чигирині сталася маленька зміна. З Києва до Коцура прислали ревком, голову парторганізації, голову чека, воєнкома, всього дев'ять чоловік партійних тузів. Ну, а в Коцура ж свій ревком. Після спільного засідання обох ревкомів усі прислані з наказу Коцура були потоплені в криниці, а над штабом замість червоного піднесено чорний прапор анархії. Для нас це має тільки те значіння, що Коцур вступив в одверту боротьбу з московськими большевиками. Миритися з ним нам не прийдеться.

Члени ревкому, українці Ільченко, Сатана, Хвещук, прислали до нас листа, в якому пропонують спільними заходами скрутити Коцурові голову і піднести над Чигирином національний прапор. Цієї справи ми зараз обговорювати не будемо.

Друга справа — це необхідність переходу від явних форм бойової організації в Холодному Яру до конспіративних і тимчасова ліквідація Мотриного манастиря як воєнного осередку, чого вимагає положення на Україні.

Третя справа — зв'язок і консолідація наших сил при новій формі організації.

Четверта — налагодження зв'язку з головним штабом нашої армії, бо ми не знаємо під цей час, де вона і що з нею.

П'ята — поки совітська влада ще не окріпла на місцях — мусимо обсадити довколишні райони своїми людьми. В першу чергу треба організувати большевикам міліцію в м. Кам'янці, на залізниці, і ми