Читати книгу - "Люди в гніздах"

шість годин на добу? Присягаюся, навіть божевілля здається мені трохи цікавішим.

— Це — смерть під колесами машини витверезника. Причому загиблий п’яним не був.

— Ха! Справді, на якусь мить мені стало весело, — і він поцілував їй руку. — Продовжуй, я починаю вірити в цю людину.

— Тут Радянський Союз.

— Я знаю. Якщо добре зануритися, там іноді буває дуже навіть мило.

— Отже, Радянський Союз і поезія.

— Яка?

— Російська і українська. Трохи в дусі Єсеніна, а ще Корнілова, Свєтлова, всієї цієї окопної правди.

— Може, почитаєш щось?

— Що б не трапилось там нового, Та зосталися в місті тім — Річка тиха, у ліс дорога, Вечори у маю золотім. Просто в центрі — будинок міськради, А отам, де кіно дощане — Нова статуя: сонячна радість В ній живе, як життя осяйне…

На звуки вірша загулила і засміялася дитина у візку.

— Дякую, далі не треба. Це який рік?

— Сороковий.

— Ммм. Що війна?

— Не евакуювався, лишився в Харкові.

— І?

— Писав у місцеву окупаційну газету «Нова Україна» вірші, наприклад, фейлетон «про жидів» під назвою «Корабель».

— «Корабель»? Чудово!

— Потім повернення попередньої влади — і строк десять років.

— Не так і багато.

— Справді.

— Але цікавіше, які він потім вірші писав? Сподіваюся, про радянських солдатів?

— Звичайно! І ще про жахіття окупації.

— Читай! Люблю справжніх майстрів — і вашим, і нашим.

— Играл германец на гармонике Вокруг толпившимся друзьям, Мотив выдавливая тоненький, Совсем чужой ее мехам. Играл баварец складно, худо ли, Но не качал он головой, Не поднимал ее от удали, Не опускал ее с тоской. И как бы клавиши ни гладила Пришельца бледная ладонь — С чужою песнею не ладила Военнопленная гармонь. И даже вздрагивала вроде бы, Мехами алыми дыша, Как будто в ней по вольной Родине Рыдала русская душа.

— Чудово! Давай іще?

— Бачу, ти розсмакував. Слухай ще таке.

Двадцать лет Стоял на пьедестале, А потом пошёл вдруг старшина Поглядеть, какие люди стали, Как живут родные И жена. Подошёл к покинутому дому, Постучал в заветное окно, А жена готовит стол другому, Растерялась, Не был ведь давно, Умер ведь и вдруг стоит покойный. Быть беде. Однако проняло. — Ничего, — сказал, — Живи спокойно, Бабам одиноким тяжело. Я же мёртвый, каменный, Я память, А его живого уважай…

— Іще краще! Але надто довго. Досить, дякую!

— Може, тобі ще сподобаються назви його книжок: «Живу не для себя», «Моя золотая осень», «Разговор с читателем».

— І справді. А потім машина витверезника?

— Саме так.

— Що ж ми маємо йому присудити, що вділити?

— Мій друже, серед різних теорій, які стосуються буття смертних після їхньої смерті, є й така, відповідно до якої, кожному буде…

— О, тільки не треба більше цитат, благаю тебе! Я все зрозумів. Кожному за вірою його. Хай буде так. Клич вісника!

І жінка неочікувано гучно засвистіла. До кімнати слухняно влетів крилатий лев.

— Слухаю, володарко.

— Ні, віснику, цього разу послухай мене, — всміхнувся чоловік. — Настала черга попрацювати мені. Присуд я пишу на цьому папері.

Він дістав папір і почав писати на ньому білою авторучкою з блідо-зеленим ковпачком та промовляти кожне написане слово.

— Топчію Леоніду Івановичу присуджено звання кандидата в члени Пекельно-Райської Спілки Письменників. Про рішення стосовно прийняття в члени та скерування в пекельну або райську секцію буде повідомлено після відповідного засідання правління Спілки. Час засідання наразі невідомий. Очікуйте спеціального повідомлення Нашого вісника. Орієнтовний час очікування — 432 земні роки.

Жінка дзвінко засміялася. Вісник схилив голову та промовив:

— О, мудрий володарю!

— Не відняти, не відняти…

— Скажи, володарю, якщо він запитає, де чекати йому на подальші інструкції, що йому відповісти?

— Нехай звернеться… Ні, скажи краще, що це не до нас. Ні, ще краще, скажи, що в нас — обідня перерва! Іди!