Читати книгу - "Подвійне дно"

кремезна постать лейтенанта Огієнка. Я про нього зовсім забула.

— Ми домовлялись, — нагадав він мені. — Чи ви забули?

— Забула. Сідайте в крісло.

Можливо, Той, що над нами, вирішив, що мені ще не досить випробувань, а може, якраз навпаки, підсолодив пігулку. Огієнко стерпів наругу над працівником міліції і навіть не спробував хвицнути мене ногою, а навпаки, промимрив крізь вату:

— Я проведу вас додому.

Я вже була згодна на все, аби тільки просуватись у потрібному напрямку — додому. Ми вийшли з клініки і, звичайно ж, таке, видать, моє щастя — як дурень з конопель, вискочив колега Матяш. Я раніше й не помічала, що в нього з носа ростуть волосини, наче заблукалі вуса.

— Лізо, я хотів би пояснити…

— Мені абсолютно байдуже, кого ви трахаєте, колего. Просто ви поставили всіх в дурне становище тим, що влаштувались в роздягальні. Наступного разу йдіть у протезну, там зранку нікого не буває.

— Лізо, це просто непорозуміння.

— До побачення.

Я майже біжу по дорозі, треба ще заскочити десь купити хліба, а ще ж мені сьогодні йти чистити акваріуми в двох місцях. Я майже забула, що Огієнко йде поруч.

— Ви завжди так бігаєте?

— Я страшенно втомилась. Ви щось хотіли?

— Власне, я просто хотів поспілкуватися. Скажіть, отой ваш рудий приятель теж лікар?

— Так.

— І ви його… кохаєте?

— Рудого? Лейтенанте, Рудий — мій єдиний друг. І я абсолютно не хочу псувати з ним стосунки.

— Що ви маєте на увазі?

— Якщо є те, що помилково називають коханням — немає дружби. Кохання проходить, а от дружба може тривати все життя. Я збираюсь досить довго дружити з Рудим.

— Ясно.

— А ви що, хочете до мене позалицятися?

— Ви завжди були такою прямолінійною, чи це наклала відбиток професія?

— Скажімо так: професія відшліфувала цю рису моєї вдачі. Маєте щось проти?

— Так. Це позбавляє стосунки романтичного флеру.

— Терпіти не можу романтики.

— Чому?

— Тому що це — ілюзія. І коли порив життєвого вітру зриває ріденький серпанок романтики, реальність постає в особливо потворному вигляді.

— Не розумію.

— Ні, ви просто робите вигляд, що не розумієте, втягуючи мене в довгу і нудну дискусію, в результаті якої кожен все одно залишиться при своєму. І я починаю думати: а навіщо це вам потрібно? Є кілька версій. І версію про те, що вам хочеться позалицятися, я одразу відкидаю як нежиттєздатну — з багатьох причин, зараз не про це мова. Ні, лейтенанте, ви гарячково шукаєте відповідь на питання: а чи не найняла я кілера для Сашка Косенка? Чи своєю смертю померла пришелепкувата Антонівна? І чи не час доправити мене в відділок і почати обробляти звичним способом, тобто за допомогою гумової палиці, мішечків з піском і затискання пальців у дверях.

— У вас про міліцію неправильне уявлення.

— Невже? А от я гадаю, що реально бачу світ. А як бачите його ви? Я це приблизно уявляю. Для вас і таких, як ви, світ поділений на вас і всіх інших. Ви маєте недоторканність і можете чинити з іншими все, що вам заманеться. Наприклад, зачинити людину до буцегарні, а тим часом провести обшук в квартирі і винести звідти все цінне. І ніхто нічого не доведе. А ще ви можете, заплющивши очі, пройти повз тих, хто вбиває людину, при цьому підфутболивши мішечок зі смаженим насінням, що продає бабуся-пенсіонерка. У вас забагато прав, як на мій погляд, і це вас зіпсувало.

— Ви так палко ненавидите міліцію, що я починаю думати про причини цієї зненависті.

— Просто я бачу все таким, яким воно є.

— Але при цьому жахливо узагальнюєте, вам не здається?

— Ні. Дякую, що провели, лейтенанте. Як заболить зуб, приходьте, полікую.

Я йду в двір, а він залишається. Що ж, в мене немає жодної причини бути з ним люб’язною. Я таки не терплю міліціонерів, це правда. А ось і наш бомонд — сидять на лавці біля входу в нашу спільну нору і гострять те, що колись було зубами. Нічого, милі бабці, ви старі потвори, а я молода і гарна, в мене все попереду, мене хочуть чоловіки, а вас хоче тільки контора «Ритуал».

— Коли ж ти Сашка ховатимеш? — Іванівна хижо дивиться на мене.

— Коли віддадуть тіло, але поки що він їм навіщось потрібен.

— А навіщо?

— Підіть, спитайте в них.

— А меблі де ти дінеш?

— Викину.

— Усі?

— Так.

Я йду в будинок, бо зараз почнуть канючити. Мені не шкода мотлоху, але жодній з них я не хочу робити приємність. Вони дратують мене більше, ніж завжди. Скоро зима, чорт забирай.

— Як ми себе почуваємо?

Це питання стало вже звичним. Я майже звикла до свого квартиранта, та й він потроху набирає людиноподібного вигляду. Вже помітно, що в нього високе біле чоло, буйний каштановий чуб, невеликі розумні карі очі і гарне тверде підборіддя. Він навчився трохи поратись по господарству, тому майже не обтяжує мене. Єдина незручність полягає в тому, що я більше не виходжу з ванної голою, а надягаю халат.

— Дякую, добре. Будеш обідати?

— Трохи перепочину. Я втомилась, був важкий день.

— Зрозуміло.

Він бере в мене з рук сумку з продуктами і йде до кухні, а я пірнаю під душ, а потім лягаю відпочити. За дві години маю бути в агенції з продажу нерухомості, потім — у «Прем’єр». Треба, мабуть, зав’язувати з шабашкою, ну її к бісу, отак я втомилась і ще маю бігти… Ні, не можна. Гроші мені потрібні.

— Рудий не дзвонив?

— Дзвонив. Сьогодні не приїде, щось там на роботі.

— Зрозуміло.

Час од часу в житті Рудого з’являються жінки, яким він здається вигідною партією. Але жодна з них не могла змиритися з моїм існуванням, і Рудий без жалю розлучається зі своїми пасіями в ту хвилину, коли починають звучати перші акорди незадоволення моєю присутністю в їх спільному житті. Рудий щоразу наступає на одні й ті самі граблі, обираючи один тип жінок: це здебільшого субтильні маленькі чорнявки, мій повний антонім. А такі жіночки, як правило, відрізняються крайнім ступенем істеричності, а цього Рудий не терпить. Маю надію, що цього разу «на роботі» в нього щось таки вийде. Хоча тепер є ще Ірка. Поки що є.

— Смачну картоплю зварив, дякую.

— Я радий, що тобі подобається.

Якась іскра проскакує між нами. Е, ні, я це вже проходила, продовжувати не будемо, добре? Адже я знаю весь сценарій наперед: спочатку погляди, легкі торкання рук і пожежа в тілі — вночі, від фантазій. От на фазі