Читати книгу - "Ангел пригляду"

а так уже склалось. Але зі страху чого не збрешеш, аби відчепилися.

— Відчини, Антонію, — промовив за дверима чийсь голос.

І такий знайомий та водночас несподіваний, що дяк мало не підскочив з подиву, відкинув убік рогач і тремтливими руками взявся відмикати клямки — всі три. Раніше їх менше було, але в мирні часи Антоній більше на молитву сподівався, а тепер, коли над головою літали міни та снаряди, з трьома засувами якось спокійніше. Але зараз клямки ці заважали, застрягали, плутались, а Антоній усе боявся, що не встигне, і чарівний голос зникне, розчиниться так само раптово, як і пролунав. Останню клямку він рвонув з такою силою, що вона, насилу тримаючись на іржавих кривих цвяхах, вискочила з пазів та й залишилась у нього в руці.

Пожбуривши її вбік, дячок відчинив двері і побачив на порозі того, кого вже й не сподівався побачити живим — панотця Михайла власною персоною. Вигляд у нього був стомлений, борода вкрита інеєм, на брови намерз дрібний сніжок, але все це не мало ніякого значення, головне — сам він був тут, немов з-під землі виник, або, точніше сказати, зійшов з небес.

— Панотче!..

Упав дячок навколішки, обійняв ноги панотця Михайла, притиснувся до них, тремтячи, як приблудний пес, якого після довгих місяців і страшного голодного життя надворі раптом пустили в теплу й затишну хату.

— Ну-ну, Антонію, що ти, Їй-Богу… — збентежений панотець Михайло нахилився, міцно взяв дячка за плечі, став підводити. Але той підводитися відмовлявся, мало того — не бажав відпускати новознайденого настоятеля. Проте рішучість панотця Михайла перемогла, і дячок усе-таки звівся на ноги, але все дивився допитливо й жадібно, ловлячи щось у чорних циганських очах священика. Потім, отямившись, повів панотця Михайла в хату, як і раніше, міцно тримаючись за його рукав, ніби той міг узяти і розчинитися в повітрі так само раптово, як виткався з хуртовини й заметілі.

— Господи, щастя яке! — радісно бубонів паламар. — Щастя яке… А я вже зовсім був помирати зібрався…

— Ну, помирати тобі ще рано, — суворо мовив йому панотець Михайло. — Це абсолютно ні до чого зараз — помирати.

Він обернувся, побачив, що Катерина так і стоїть зовні, в наметеному біля порога снігу, махнув їй.

— А це ось сестра Катерина, познайомся…

Антоній глянув незряче, кивнув головою, усміхнувся широко, і від цього фізіономія його набула вигляду вже зовсім комічного.

— Щастя яке!.. — знову завів він своєї.

Катя й сама ледь стримала усмішку. Чи то Бог, чи то, навпаки, нечистий ніби на сміх нагородив дячка абсолютно цапиною зовнішністю, тільки рогів не вистачало. З огляду на його довгу, худу, зарослу фізіономію з рідкою борідкою і голосом-меканням на думку спадали карикатурні малоросійські дячки Гоголя. Утім, може, й не було ніякої карикатури, такими вони і були, ці дячки, ще від початку часів, такими дійшли й до наших днів.

І за минулих часів парафіяни ніяковіли через невідповідну зовнішність паламаря, пропонували йому навіть бороду зголити, щоб не ганьбити церкву православну. Однак той відмовлявся, соромився: без бороди обличчя в нього було негарно перекривлене — начебто внаслідок пологової травми.

Але зараз було не до того — втомились і гості, і сам дячок хвилювався так, що ослаб і всівся на лаву, хапаючись за серце правою рукою.

— Що таке? Недобре тобі? — стривожився панотець Михайло.

— Трохи прихопило, — радісно блиснувши очима, відповів дячок, — з радості, мабуть.

— То ти приляж, відпочинь, — дбайливо мовив архістратиг, — нема чого надриватися.

— Куди ж я приляжу? — злякався дячок. — Такі гості дорогі, а раптом ви підете?

— Нікуди ми не підемо, — заспокоїв архістратиг. — Поночіє, хуртовина розігралася. Заночуємо в тебе, якщо ти не проти.

Кілька секунд дячок не міг слова вимовити.

— Я… я не проти? — пробурмотів він. — Та я… Та як я можу бути проти… Та я всім серцем… Бажаю, щоб завжди…

— Ну от і гаразд, — посміхнувся архістратиг. — Де б у тебе закип’ятити чаю?

Захват відобразився на обличчі дячка:

— А чай, панотче, вже готовий. Гарячий… Хоч зараз наливай та пий.

Панотець Михайло задумливо кивнув.

— Наллємо обов’язково, — він подивився на паламаря. — Є в тебе телефон?

— Аякже, — промовив дяк, — без телефону ми тут як без рук. Ведмежий закут, глушина. Обов’язково треба, щоб телефон. Нести чи як?

— Будь ласка, — попрохав його панотець Михайло.

Дяк кинувся до скрині в кутку, накритої церковною парчею, — теж із храму перенесено, заради порятунку від злодіїв і шахраїв — відчинив, здійнявши хмару куряви, став викидати на підлогу пожовклі журнали «Крестьянка» і «Работница» за бозна-який волохатий рік. За ними пішли зламаний годинник, старі молотки, гнуті цвяхи, залізні совки, якісь дощечки, вирізки з газет, смугасті вовняні ганчірки, компаси, вентилятори на ручному ходу та інший мотлох, незрозуміло навіщо збережений досі. Сягнувши майже дна, Антоній урочисто витяг циклопічних розмірів стільниковий телефон, здатний, упавши на голову, покласти на місці коняку. Телефон був навіщось загорнутий у картату ганчірку.

— Ач як ти його ховаєш! — крекнув панотець Михайло. — Як у швейцарському банку…

Смішлива Катя не витримала, пирснула, соромлячись і прикриваючи обличчя рукою. Усміхнувся, задоволений, і сам дяк.

— Аякже, — мовив. — Річ корисна, в будь-який момент може знадобитися.

Панотець Михайло взяв у руки важкий телефон, потицяв у кнопки, приклав до вуха. Апарат мертво мовчав.

— То він у тебе незаряджений чи що? — запитав він.

— А навіщо, панотче? — здивувався паламар. — Кому мені тут телефонувати? Хіба що на той світ. Та звідти, мабуть, самі потурбують…

Панотець Михайло похмуро побарабанив пальцями по телефону.

— Ну а електрика в тебе є, розетка працює?

— Нема електрики, війна все списала, — охоче відповів старий дяк. — Кого тут електрикою гріти, мене, старого пенька?.. Але я нічого, не скаржуся. Свічечки є, дрова, сірники — і добре.

Панотець спохмурнів ще більше.

— А в селі є електрика? Чи там теж війна все списала?

— У селі ніби має бути, — невпевнено сказав Антоній. — Там, як снаряд на лінію впаде, приїжджають електрики, лагодять. Має бути, я думаю.

Архістратиг кивнув кудлатою головою, замислився. Потім зітхнув і підвівся зі стільця.

— Дякую тобі, друже Антонію, за гостинність! — Узяв здивованого дячка за руки, міцно стиснув у своїх. — А нам треба йти.

Паламар занімів з несподіванки, стислося його серце, знову защеміло.

— Як іти, куди? Щойно ж переступили поріг, двох слів не сказали…

— Ти вибач, але справа в нас, дуже важлива справа. Неодмінно треба зателефонувати до Москви, там людина чекає.

— То що ж, як людина? — дячок хвилювався. — Невже не почекає трохи? Тільки-но я повернувся до життя, і ось на тобі. За що таке покарання, Господи?