Читати книгу - "Нестор Махно"

махновський район, підійшли до Олександрівська. Махновці, пропустивши частини Червоної армії через свої позиції, залишалися біля своїх сіл або розходилися по домівках, вважаючи свою місію у боротьбі проти білогвардійців виконаною.

4 січня 1920 р. командування 14-ї радянської армії отримало секретний наказ від Троцького — готуватися до знищення «банд Махна». Операцію планували розпочати за тиждень. З цією метою 41-ша дивізія мала контролювати район Оріхів— Гуляйполе, Латиська дивізія — район Павлограда. 9 січня для боротьби з Махном були спрямовані: Естонська дивізія, 9-та стрілецька дивізія, 11-та кавалерійська дивізія. Однак більшість сил червоних до початку антимахновської операції спізнилася й основні дії проти Махна вели тільки 45-та та 41-ша дивізії. За даними розвідки червоних, в Олександрівську сконцентрувалося до 7,5 тис. махновців, приблизно 13 тис. махновців знаходилися біля Нікополя і Мелітополя.

5 січня бригада 45-ї дивізії увійшла до Олександрівська, який за кілька днів до цього був звільнений від білих частинами махновців. Штаб Повстанської армії, як і сам Махно, знаходився в Олександрівську. На переговорах з командуванням червоної бригади махновці заявили про свою готовність спільно діяти проти білих, підлягаючи оперативним наказам командування, пообіцявши «вести себе поважно». Повстанці заявляли, що червоні повинні укласти з Махном і політичну угоду, яка б визнавала вільний махновський район. Поки йшли переговори, спільні мітинги, спільні різдвяні вечері, поки махновський та червоний коменданти ділили місто на сфери впливу, частини Червоної армії оточили Олександрівськ, не випускаючи з нього махновські загони.

8 січня Реввійськрада 14-ї армії наказала махновській армії негайно вирушити на польський фронт у район Мозиря—Гомеля для боротьби з польським військом. Махновська армія за цим наказом передавалася у розпорядження РВР 12-ї армії. Уборевич, командувач 14-ї армії, заявив Якіру, що цей наказ — лише політичний маневр і що на згоду Махна та його штабу з цим наказом немає жодних сподівань, зате він дасть лише політичний привід для звинувачень проти Махна та для розгрому повстанців. Наказ цей став провокаційним, лише приводом для походу проти Махна. Повстанська армія на цей час не мала жодних домовленостей з Червоною армією і не перебувала в підпорядкуванні РВР 14-ї армії. Щоб ще більше принизити махновців, їм наказувалося в районі Гомеля—Мозиря перейти в підпорядкування 12-ї армії. Коли до штабу махновців надійшов наказ 14-ї армії, махновський штаб відповів на нього офіційною пропозицією підписати на вищому рівні військовий союз Червоної та Повстанської армій, надавши автономію махновському району. Ультиматум червоних про перехід махновської армії на польський фронт було вирішено поки що не виконувати, адже з усього було видно, що відірвані від своїх сил махновці потраплять у пастку до червоних ще в ешелонах на шляху до польського фронту. Махновські командири заявляли, що будуть боротися проти білих на півдні України і готові зайняти задля цього ділянку фронту. Махно підписав телеграму, в якій йшлося про те, що доки з центральною владою не буде досягнуто угоди, не може бути й мови про виконання махновцями будь-яких наказів червоних.

9 січня постановою Всеукрревкому Махно та його командири були оголошені поза законом за «непідкорення наказам», «заколот», «грабунки», «розкладення частин» і за такі примарні гріхи, як «дружба з Григор’євим», «відкриття фронту денікінцям», «злочини анархістів у Москві», «продаж України польським панам». За планами червоних, не лише полонені махновці, але й селяни, що їм співчували, повинні були «нещадно винищуватися».

Операція проти Махна розпочалася з виводу з Олександрівська всіх червоних частин і оточення міста 45-ю та 41-ю дивізіями. Кілька полків відмовилися виступити проти Махна, а 41-ша дивізія взагалі пропустила через свої порядки махновців, що відходили з Олександрівська. Однак з Олександрівська не зміг вирватися обоз зі 200 кулеметами та 12 гарматами та до 2 тис. піших махновців. З частин 3-го махновського корпусу, що стояли в районі Нікополя, 2/3 особового складу були хворі на тиф, частково розійшлися по домівках, частково опинилися в полоні (близько 8 тис. повстанців).

10 січня 1920 р. штаб Повстанської армії з кількома тисячами махновців прибув із Олександрівська до Гуляйполя. Наступного дня на засіданні штабу було вирішено розпустити армію у відпустку на місяць, поки остаточно не з’ясується ситуація в Україні. Штаб 1-го корпусу та штаб армії залишилися в Гуляйполі, штаб 2-го корпусу вирушив на Новоспасівку. Рада та культпросвітвідділ махновців роз’їхалися по містах. Махно в тифозному маренні у супроводі охоронців був вивезений до Дібровки і згодом схований на хуторі Білому. Фактично протягом десяти днів величезна Повстанська армія зникла. Червона контррозвідка повідомляла, що Махно «хворий чи помер», а в Гуляйполі залишилася 1 тис. повстанців при 12 гарматах.

До 20 січня здавалося, що про махновців забули, бо їхня армія вже не існувала. Але 20 січня 1920 р. червоні захопили Новоспасівку і розгромили штаб та структури 2-го Азовського корпусу махновців. 22 січня червоні силами двох дивізій оточили Гуляйполе. Щоб зненацька захопити махновців, червоні пішли на хитрощі. До Гуляйполя прибула делегація, щоб нібито з’ясувати, чи збирається Махно підкоритися наказові 14-ї армії і чи буде він роззброювати свою армію. Махновський штаб відкинув пропозицію роззброюватися, але запевнив червоних, що Повстанська армія готова воювати «проти спільного ворога». Рано-вранці червоні пішли в наступ, але серйозного опору 800 махновців 7 тисячам червоноармійців учинити не змогли, хоча бій тривав на вулицях села вісім годин. Близько 300 махновців загинули або потрапили в полон. До червоних потрапила махновська скарбниця, лазарет, 8 гармат, 8 кулеметів. Махновська армія припинила існування... Тоді багато хто з повстанців був переконаний, що війна закінчилася.

* * *

У лютому 1920 р. в Україні почалися збройні виступи селян проти реквізицій та насильства, що їх чинили червоні частини. Більшовики планували не лише відібрати в українського селянина 600 млн. пудів хліба як продрозкладку — вони наклали свою лапу на самостійні селянські організації, намагаючись шляхом насильства ствердити своє панування в українському селі.

До середини лютого 1920 р. про Махна та його армію не було жодних повідомлень. Біля Махна, який тяжко хворів, залишилися кілька командирів та охорона. Червоні частини, що снували махновськими селами, ніде не знаходили повстанських загонів. Складалося враження, що українське село нарешті скорилося, а повстанці перетворилися на мирних гречкосіїв. Але 2 лютого 1920 р. біля с. Успенівка 20 махновців захопили в полон 100 червоноармійців, а 4 лютого Махно на кілька днів захопив Гуляйполе, яке залишили перед тим