Читати книгу - "Спокутий гріх"

листа. Сьогодні буду в тому районі.

— Ти б мене неабияк виручила, — зрадів Тимур. — Але то не просто закинути, а віддати прямо в руки тої Емілії, зрозуміла? — серйозно попередив.

— Хіба я колись підводила? — по-доброму нахмурилася Клара.

— Ох, ти ж моя хороша, — жартома пощипав її за щічку і бігцем направився до виходу.

— Куди? — здивовано закричала йому в слід дівчина. — А кава?

— Поспішаю, — донеслося десь з коридору. — Немає часу.

Клара довго блукала вуличками хрущовських двориків поки нарешті не знайшла потрібний будинок

— Здається, тут, — зітхнула, припарковуючи автомобіль.

Піднялася на третій поверх. Подзвонила у двері. У відповідь — довга тиша. Вже хотіла йти геть, коли почула клацання замка. Зупинилася.

— Вам кого? — здивовано запитав мужчина років сорока, який відчинив двері.

— Я юрист, маю віддати конверт Емілії Макаровій. Тут проживає така?

— Емілія — моя дружина, — насторожився Антон. — Зараз вона на кладовищі. Поїхала провідати могилу матері. Можете залишити мені, я передам.

— Я б з радістю, — посміхнулася Клара. — Але маю доручення віддати безпосередньо в руки.

— Як хочете, — байдуже відповів чоловік. — Не знаю, коли вона ще буде тут. Ми проживаємо в Шевченківському районі, на Нагірній, сюди навідуємося рідко. Це просто випадковість, що ви когось застали.

Клара задумалася.

Їй зовсім не хотілося їздити ще й іншими районами столиці, розшукуючи власницю конверту. Та й підвести Тимура якось не хотілося, мовляв, усе виявилося важче, ніж я собі уявляла.

— А ви справді її чоловік? — раптом поцікавилася.

Волошин зняв з вішалки шкіряну сумочку, дістав паспорт і посвідчення слідчого прокуратури.

— Це — мій сімейний стан, — відкрив на потрібній сторінці. Ми з дружиною на різних прізвищах. Вона — Макарова, я — Волошин. А це — доказ, що я не аферист, — простяг службове посвідчення.

— Ого, — Кларині очі радісно заблищали. — Ось конверт.

— А що в ньому? — стиснув брови Антон.

— Не знаю, — зізналася дівчина. — Я так зрозуміла — прощальний лист матері для доньки. Щось сентиментальне.

— Ясно, — зітхнув Волошин. — До побачення.

Коли дівчина пішла — підніс конверт до світла. Але цупкий папір не просвічувався.

— Дома розберемося, — не надавши особливого значення таємничому листові, кинув у картонну коробку з паперами. Це речі, які Емілія спеціально відібрала, щоб забрати додому. Там і розбереться.

За кілька годин Емма повернулася.

— Щось я забагато всього зібрала, — задумалася, коли в багажник влізла тільки половина запланованого.

— Бери, що потрібніше, — вирішив Антон. — Решту відвеземо наступного разу.

— Гаразд, — погодилася. — Оці, — показала на три коробки, — забирай наверх і склади у комірчину, аби не заважали під ногами.

— Ох, жінко, — важко зітхнув Волошин. — То донизу, до доверху, — незадоволено бурчав. — Морочиш голову.

Заклопотаний та невдоволений, він зовсім забув про візит юристки і залишений нею конверт…

* * *

Минуло два роки.

— Привіт, мої маленькі, — весело поцілував у голівки своїх синочків — Богданчика і Семенка — Антон. Потім підійшов до дружини, обняв, пригорнув, вдихнув аромат її волосся і торкнувся устами чола. — Мушу бігти, приготуй чистий одяг на кілька днів.

— Знову відрядження? — жалісно промовила Емілія. — Діти сумують, майже не бачать тата.

— Робота, люба моя, робота, — коротко пояснив і, приспівуючи, подався у ванну.

— Нам треба поговорити, — за кілька хвилин почув голос дружини, яка підійшла до вбиральні. Волошин якраз закінчував голитися.

— Справді, ти ж казала по телефону, — на ходу згадав. — Давай швидше, бо поспішаю.

— У мене давно не було жіночих днів, підозрюю що…

— Що? — крізь дзеркало гостро глянув на дружину.

— У нас буде поповнення, — загадково усміхнулася Емілія.

— Це як? — витираючи обличчя рушником зробив вигляд, що не зрозумів чоловік.

— Тобто, як? — не відчула в ньому радості й насторожилася жінка.

— Хочеш сказати, що вагітна? — сердито скривився Волошин.

Його обличчя не віщувало нічого доброго.

— Скоріш за все, — серйозно відповіла. — Ти не радий?

— Поповнення не входить у мої плани, — без жартів відповів. — Речі й дорожня сумка готові? — суворо запитав і попрямував у кімнату.

Емілія на мить застовпіла.

Що це означає? Він проти немовляти?

— Хіба діти народжуються лише тоді, коли входять у чиїсь плани? — прослідувала за ним дружина.

— Як правило, — невдоволено буркнув у відповідь.

— А що робити з тими, хто…

— Тебе вчити треба? — злобно просичав Антон. — Позбудься дитини.

— Т-тобто, як позбудься? — не могла прийти до тями Емілія.

— Мене не буде три дні. Поки вернуся — проблеми не повинно бути, — взуваючись перед виходом, серйозно попередив. — Гроші у тебе є.

— Антоне, — судорожно вхопила його за руку Емілія.

Розуміла, що вирішувати треба зараз, бо додзвонитись чоловікові, коли відсутній, практично неможливо. Все й так на її плечах. Але вбити малюка? В голові не укладалося. Волошин говорив про це так спокійно, наче мова йшла не про живу людину, а пухлину всередині живота.

— Хіба ти забув, як довго ми чекали на дитинку? — намагалася достукатися до здорового глузду чоловіка. — Глянь на Богдана й Семена. Це така ж дитина. Брат чи сестричка, хлопчик або…

— Все, все, — перебив Антон. — Поспішаю. На мене чекають. Сподіваюсь, ми до цієї теми більше не повернемося. Бувай, — чмокнув дружину у щічку й побіг сходами донизу.

— Емілія задеревіла. Очі мимоволі налилися сльозами. Вона в усьому догоджала Антону, хоч і не кохала його. Але вбити малюка? Це вже понад її сили. Як прийде до лікарки, яка добре її знає? Вважає порядною люблячою мамою двох дітей. Як скаже, що третій малюк не потрібен?

А якщо не послухається чоловіка?