Читати книгу - "Річки Лондона"

чоловіком сорока років із приємною зовнішністю, з чорним волоссям і вузькими рисами обличчя. Поки пані Купертаун метушилася, я нишком фотографував телефоном.

— Я завжди забуваю про таку можливість, — пробурмотів Найтінґейл.

— Ласкаво прошу до двадцять першого століття, сер, — сказав я.

Коли пані Купертаун прибігла до нас, Найтінґейл ввічливо підвівся. Цього разу я вже був до цього готовий і зробив те саме.

— Дозвольте поцікавитися, чим заробляє ваш чоловік? — спитав Найтінґейл.

Пан Купертаун був телевізійним продюсером, досить успішним, з кількома преміями BAFTA й продажем телепрограм у США (що пояснювало будинок за семизначну ціну). Він міг би досягти навіть більшого, але зліт на вищі щаблі міжнародного шоу-бізнесу був обмежений парафіяльним характером британського телебачення. Якби ж то британці припинили знімати телепрограми, що орієнтуються лише на місцевого глядача, або навіть почали знімати акторів, які хоч трохи привабливі.

Хоч якими цікавими не були думки пані Купертаун щодо провінційності британського телебачення, ми вважали за потрібне спитати її все-таки про інцидент із собакою.

— Це теж дуже типово, — сказала пані Купертаун. — Авжеж, Брендон не хотів наполягати на звинуваченні. Адже він англієць. Він не хотів здіймати галас. Але полісмен все одно мав покарати власника того собаки. Та тварина вочевидь становить небезпеку для громадян — вкусила бідолаху Брендона за ніс.

Малюк замовкнув, і ми всі затамували подих, але він лише ригнув, а тоді знову продовжив плакати. Я подивився на Найтінґейла й закотив очі, вказуючи на дитину. Може, він застосує те саме закляття, яким скористався проти Тóбі? Інспектор у відповідь нахмурився. Напевно, щодо дітей існують етичні обмеження.

За словами пані Купертаун, до пригоди з тим собакою дитина поводилася дуже добре. А тепер… ну, тепер, на думку пані Купертаун, у нього чи то зуби ріжуться, чи то живіт болить. Їхній районний лікар, схоже, нічого не розумів і взагалі майже нічого їй не розповідав. Вона вважала, що краще буде звернутися до приватного лікаря.

— А як тому собаці вдалося вкусити вашого чоловіка за ніс? — спитав я.

— В якому сенсі? — спитала пані Купертаун.

— Ви сказали, що вашого чоловіка собака вкусив за ніс, — пояснював я. — Той собака дуже малий. Як він дістав до носа?

— Мій дурний чоловік нахилився, — сказала пані Купертаун. — Ми були на прогулянці в парку, всі троє, аж раптом до нас підбіг цей собака. Мій чоловік нахилився, щоб погладити його, а той раптом хап його за ніс, не сіло не впало! Спочатку мені здалося, що це дуже смішно, але Брендон почав кричати, а потім підбіг той бридкий чоловічок і почав репетувати: «Що ви робите з моїм песиком?! Не займайте його!»

— Під «бридким чоловічком» ви маєте на увазі власника собаки? — спитав Найтінґейл.

— І цуцик бридкий, і хазяїн такий самий, — сказала пані Купертаун.

— Вашого чоловіка це засмутило?

— Хіба з англійцем це зрозумієш? — відповіла пані Купертаун. — Я пішла шукати, чим зупинити кровотечу, а коли повернулася, Брендон уже сміявся — для вас тут усе є жартом. Мені довелося самій поліцію викликати. Вони приїхали, Брендон показав їм свій ніс, вони почали сміятися. Усі були задоволені, навіть той бридкий цуцик.

— А ви не були задоволені? — спитав я.

— Річ не в задоволенні, — сказала пані Купертаун. — Якщо собака вкусив чоловіка, що йому завадить укусити дитину або малюка?

— Дозвольте спитати, де ви були вночі у вівторок? — спитав Найтінґейл.

— Там, де й будь-якої іншої ночі, — відповіла вона. — Вдома, доглядала за своїм сином.

— А де був ваш чоловік?

Августа Купертаун була неприємна, вона була білявка, але не дурна; вона спитала:

— А навіщо вам це знати?

— Це не важливо, — сказав Найтінґейл.

— Ви ж начебто з приводу собаки прийшли? — спитала вона.

— Саме так, — сказав Найтінґейл. — Але ми хотіли би перевірити кілька фактів про вашого чоловіка.

— Ви вважаєте, що я все це вигадала? — спитала пані Купертаун.

У неї був вигляд переляканого кролика — той самий, якого набувають усі цивільні після п'яти хвилин відповідання на питання поліції. Якщо свідки залишаються спокійними довше, ніж кілька хвилин, це ознака того, що вони або професійні злодії, або іноземці, або просто дурні. Якщо не бути обережним, через одну з цих трьох причин можна потрапити до буцегарні. Якщо вам трапиться розмовляти з поліцією, моя вам порада: поводьтеся спокійно, але майте винуватий вигляд; так буде найбезпечніше.

— Авжеж ні, — сказав Найтінґейл. — Але оскільки він головний свідок, ми мусимо мати його свідчення.

— Він у Лос-Анджелесі, — сказала вона. — Сьогодні ввечері має повернутися.

Найтінґейл залишив пані Купертаун свою візитну картку й пообіцяв, що він, як і всі добропорядні полісмени, ставиться до нападів маленьких гавкітливих цуциків дуже серйозно і ще обов’язково зв'яжеться з нею.

— Що ти там відчував? — спитав Найтінґейл, коли ми поверталися до його «Ягуара».

— Ви про vestigium?

— Vestigium — однина, а множина — vestigia, — сказав Найтінґейл. — Ти відчув vestigia?

— Якщо чесно, то ні, — сказав я. — Жодного vestigium-у.

— Верескливе дитя, розпачлива мати та відсутній батько. Не кажучи вже про такий старовинний будинок, — сказав Найтінґейл. — Щось мало бути.

— Вона