Читати книгу - "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"

мене просто тіпало. Мені дуже хотілось у ДАП, але туди я так і не потрапила, бо ми були мобілізовані вже, і вже були накази. Хоча в мене бойового наказу не було, бо я за документами була оформлена швачкою. Так-так, швачкою, бо тоді ще не було можливості жінок оформлювати на бойові посади, це стало можливим пізніше.

З пам’ятних подій «Айдар» брав участь у бою на Бахмутській трасі. Це той самий 32-й блокпост, і наші хлопці-«айдарівці» потрапили в полон. Якось вийшли на мене з приводу обміну полоненими. І це було востаннє, коли я займалась обміном. Тоді ні мій командир, ні чоловік не знали, де я. Я збрехала, що їду в Сватове, а сама у «гражданці» мала на мосту в Щасті зустрічатися з тією стороною. Стояла з трьома записками в кишенях — батькам, чоловікові й «Чорним». Так, двічі я писала прощальні записки на війні. Пізніше обмін відбувся. Двох наших віддали. Далі цим уже займалося СБУ. І це було правильно — цим мала займатися держава.

Був і один випадок, про який мені дуже боляче згадувати. Тоді теж на нас вийшли щодо обміну полоненими, почали вимагати грошей на лікування хлопців, які були в полоні. Я знайшла гроші, частину в комбата, свої всі, які мала, віддала. Приїхала до нас на Луганщину мама одного з полонених. Нам призначили час — 9 вечора на мосту в станиці Луганській. Ми прийшли з нею разом і чекали. Кругом обстріли, але ми чекали, що ось-ось його привезуть. О першій годині ночі ми зрозуміли, що нікого не буде, нас обдурили… Мама того хлопця вийшла на міст і чекає, каже, що нікуди не повернеться без сина. Вже згодом з’ясувалося, що на той час його вже не було серед живих, це були шахраї. І мама ця говорила мені потім: «Як так? Ти ж сказала мені, що він живий, а він уже рік як на кладовищі». Що я їй могла відповісти? Я б усе віддала, щоб він був живий.

Коли почалась окопна війна, така вже зовсім осіла для нас — 32-й і 31-й блокпости вже були здані, 29-й під обстрілом… А в мене знайомі були там, афганці наші. В нас були рації прошиті під частоти сєпарів, і ми слухали, розшифровували, що вони і як називають. Намагалися перехопити інформацію, де який планується обстріл. І от 29-й блокпост обстрілюють, я дзвоню їм, питаю, що в них зі зброї є. На них тоді, за нашою інформацією, танки йшли, і я їм пропоную ПТУР (протитанкова керована ракета. — Авт.) привезти, в нас був трофейний. Ми з чоловіком сіли в машину і повезли. Приїхали, побачили, як їх обстрілюють, хотіли до них приєднатись, але хлопці сказали, що краще буде, коли хтось закриє 25-й блокпост, аби вони були впевнені, що звідти ніхто не пролізе. І ми групою зайшли на 25-й.

Холод, окопи не вириті там, техніка не заводиться… Нам тоді Геннадій Москаль допоміг та побратими з «Айдару» — «землерийку» серед ночі знайшли, колоди допомогли дістати, акумулятори на танк. І ми стали там і три ротації там прожили з Нацгвардією. І там я вже чекала демобілізації своєї. Активних якихось бойових дій уже не було. На той час я вже була вагітна. Демобілізуватися мала на третьому місяці, а врешті пішла аж на п’ятому. Коли я дізналася, що в нас буде дитина, хлопці жартували, що вириють нам сімейний бліндаж і прийматимуть пологи.

Окопна війна для мене була жахіттям — хотілося воювати, а доводилося сидіти. Ми служили там разом із чоловіком. Я все одно їздила на якісь операції. 29-й блокпост якось обстрілювали сильно, і наші не могли вирахувати, звідки. Ми тоді вирішили зробити наживку на танчика: ми їздитимемо, по нас будуть стріляти — а ви вираховуйте, звідки. А ми втечемо. Проїхали, по нас постріляли, хлопці засікли, ми втекли — все пройшло добре. А потім я бронежилет уже не могла вдягати через живіт. Ну, якось натягти його ще могла, але він був важкий, плюс боєкомплект важкий, тож я не носила вже.

Серед крайніх мала бути операція під Первомайськом. І чоловік ну ніяк не дозволяв мені їхати з ними, а я його і так, і сяк умовляла… Кажу йому: «Ну ти ж знаєш, що я все одно поїду, з іншого боку зайду. Давай так: я розумію, що не можна. В штурм не піду, піду як медик, сидітиму в машині, якщо будуть поранені — вивозитиму». На тому й домовились. Але тоді операція з Первомайськом не склалася, повоювати нам не дали. Зла я була тоді дуже. З ПТУРа стріляла вже вагітна, на четвертому місяці… А потім прийшла моя демобілізація.

Коли їхала з передової, я дуже плакала, бо розуміла, що моя війна закінчується. Війна входить у тебе раз і ніколи вже не виходить. Бо там друзі мої залишились. Це — найбільший досвід у житті, це як дитину народити. Я досі не повернулася звідти морально. Деякі речі неможливо забути. Як колись ми вивозили пораненого побратима, серйозно пораненого, я гладила його по голові й співала йому колискову, а він плакав і намагався посміхатися. Він уже помирав, а я ще співала… Хіба це забудеш колись?

Назад, звісно, тягне. Але є син, якого я мушу виховувати. Чоловік знов пішов служити на контракт. Мені допомогла аеророзвідниця і волонтерка Марія Берлінська. Вона сказала: «Ти ж розумієш, що можеш вести війну і тут, може, навіть важчу, ніж там». Літо 2014-го — це трохи поспав і все — на вихід, і хтозна, коли ляжеш наступного разу — шукаєш, який ще клаптик землі повернути. Зараз уже затяглося це все, і на голову не налазить те, що тут відбувається. І особливо інформаційна складова. І от Маруся мені сказала: «Ти можеш воювати інакше, інформаційно, бо інформаційну війну ми станом на сьогодні програли». Набагато важче достукатися до людини, переконати її змінити думку, аніж стріляти в неї. Так ми почали зніматись у фільмі, потім їздили світом, показували наш фільм, спілкувалися з людьми, доносили їм правду — боремось інформаційно. Зараз я ще координую проект «Мандри ветеранок», аби дівчата могли поїхати кудись світу побачити.

Мені важко порахувати навіть, скільки нас залишилося з тих перших, майданівців, які поїхали в першій партії. Є ті, хто досі вважається зниклим безвісти. Є двоє хлопців, рідні брати. Мати їх шукала,