Читати книгу - "Небезпечний свідок"

треба подумати. Правда, лікарня… Хіба що завтра ввечері.

– Приходь о сьомій. Авто з гаражу я сама прижену. Ще маю тобі щось важливе сказати.

– Кажи, – защіпаючи ґудзики сорочки, мовив я.

Вона таємниче всміхнулася, спалахнули чоловічки в зіницях, потому похитала головою.

– Ні, не сьогодні, завтра скажу, коли прийдеш.

– Гаразд, – не став наполягати, подумав: попереду вічність ще встигнемо наговоритись.

Наталя провела мене до дверей, поцілувала в щоку. Тиха, покірна, домашня, своя. Той прощальний поцілунок я відчув і на вулиці, коли йшов тротуаром до перехрестя. Ніжний доти вуст коханої. Легенький, солодкий, багатообіцяючий. Життя буяло, земна куля крутилася. Кросівки впевнено карбували крок. Душа співала, радісно й урочисто.

Авто з увімкненими фарами я помітив ще здалеку. «Дев'ятка» – визначив модель машини. Порушуєш, шановний, правила дорожнього руху, женеш, і міг би на близьке світло перемкнути. Раптом з темного під'їзду до мене кинулася чоловіча постать. Завищали гальма. В лице вдарив струмінь чогось смердючого, різкого, неприємного. Перехопило дихання. Тупий удар по потилиці. Відчув біль і враз, усе навколо поплило, захиталося. Поштовх у спину і несподіване, миттєве прояснення: мене заштовхують всередину авта.

10

В напруженні збігали хвилини. Жах тримав тіло в оціпенінні. Лише думка про погон з двома зірочками мляво кружляла в свідомості. Може, мені все наснилося? Варто розтулити повіки і прокинуся в лікарні, в своєму ліжку під вікном, не буде жаху, не буде трупа в ящику, гулі на потилиці, запаху гнилої картоплі. Вщипнув себе за руку, відчув біль. Не сон. Усе, що трапилось зі мною, насправді існує. Глухий стогін продер горлянку, вийшов назовні, я схопив залізяку відірвану від поруччя й кинувся по сходах до ляди з наміром гупати, дубасити скільки стане сил, кричати, кликати на допомогу. Однак в останню секунду якийсь звук нагорі змусив мене зупинитися. Наче хтось іде, виразно чую кроки. Я тихенько спустився назад і причаївся за сходами, міцно тримаючи металевий прут у руках.

Скреготнув засув, ляда відчинилася і в обличчя вдарив струмінь світла кишенькового ліхтарика.

– Ти диви, живий! – почув голос.

Світло падало зверху, сліпило очі, обличчя чоловіка я не бачив, лише контури фігури, проте голос видався мені знайомим, де я його чув?

– Ану вилазь! – наказав чоловік. – Рухайся мерщій, мабуть, від страху в штани наклав?! А те – кинь! Диви, який спритний, встиг казенне добро попсувати. Піднімайся, чуєш, поговоримо!

Я стояв не рухаючись, залізяка пекла пальці, розлучатися із знаряддям захисту, та ще й здобутим такою важкою працею, було понад моїх сил.

– Негайно кинь! Ще раз повторити? – погрозливо сказав він, і я почув, як виразно клацнув затвор. Пістолета не бачив, але відчував, що він у правій руці чоловіка і направлений на мене. Усе пропало, подумав, не встигну й замахнутися, як він натисне на спусковий гачок, треба було прут сховати, лежати в тій позі, в якій мене покинули, тоді…

– Ти що, глухий, не чуєш? – прогарчав чоловік.

Він ступив на верхню сходинку і я побачив туфлі стального кольору з рубчиком. Туфлі фірми «Саламандра». «Інтелігент», збагнув, той тип, що тицяв мені в спину пістолетом біля Наталиного дому. Гримнув постріл, куля просвистіла поряд і вп'ялася в оббиту дошками стіну.

Зволікати далі було небезпечно, я кинув залізяку і поволі почав підніматися сходами догори. Коли голова просунулась у квадратний отвір, хтось міцно схопив мене за комір, потяг догори і поставив на ноги. Виходить, бандитів двоє. «Інтелігент» світив ліхтариком, а другий стояв за лядою і спостерігав. Це він мене тримає. Чую його важке дихання за плечима. Лапище, як в орангутанга, дужий одоробло, тренований, від такого не втечеш.

– Топай, паря! – густим басом проказав він і лівою рукоюштовхнув у спину. Якби не тримав за комір, був би на бетонній долівці. Краєм ока ковзнув по приміщенні. Просторий великий гараж. «Жигулі» – «дев'ятка» темно-синього кольору, за ним ще авто, наче «рафік» швидкої допомоги, білий з червоною смугою. Залізні ворота, трохи збоку – двері наполовину прочинені крізь які з надвору вітер доносив дух лісу. На небі, певне, світить місяць, бо на поріг падала смужечка блідого світла. Якби мені вдалося відчинити ляду, був би давно на волі, зметикував я. Десь далеко загавкав собака, але одразу й змовк, наче йому зненацька прищепили пащу. Стало сумно й боляче на душі. Може, я востаннє дихаю свіжим повітрям, востаннє чую живий голос волі? Я кинувся було у бік дверей, одначе, одержавши доброго стусана в спину, зрозумів, що вирватися з лапищ здоровила – справа безнадійна. Помітив ще одні двері, теж металеві, з фігурною ручною. Власне, до них ми й простували. Попереду «інтелігент» світив ліхтариком, за ним ми з «п'яничкою».

Довгий темний коридор, в кінці – дерев'яні двері. Не схоже на приватний будинок, подумав, швидше на казарму військової частини, сховану подалі від людських очей. Ні звуку довкола, лише гулкі кроки по бетонних плитах. Так, певне, ведуть в'язня в тюрмі до його камери. Зайшли в якесь приміщення. «Інтелігент» увімкнув два яскравих рефлектори, водночас «п'яничка» штовхнув мене в крісло. Я навіть не встиг осягнути велика кімната чи мала, як мене засліпило. Затанцювали червоні кола перед очима, відчув різкий біль. Ніколи не думав, що світло може спричинити таку біль. Рясно закапали сльози і я заплющив очі.

– Зателефонуй шефові, – мовив «інтелігент», – скажеш, він…

Напарник зрозумів колегу з півслова, хутенько подибав до дверей.

«Він живий», подумки докінчив речення. Були впевнені, що я вже віддав кінці. Справи кепські, коли так. Життя висить на волосині. Отже, ніякої перспективи… Але чому, за що така кара Божа? Може, випадково? Ні, не випадково. Одержали наказ убити. Для чого ж тоді в автівці везти, кидати до підвалу, морочити собі голову? Кололи і не розрахували дозу отрути? І таке можливе. Можливе, теоретично, навіть те, що пірагенол, яким мене щодня кололи в лікарні, нейтралізував отруту. Ні, дурниці, отрута з організму так швидко б не вийшла. Тоді що мене врятувало? Тверда макітра, адже били по голові, чи фортуна знову всміхнулася?

Я спробував розплющити очі. Червоні кола не зникли, однак пекло менше, я зміг дещо побачити. Крісло, на якому сидів, стоматологічне з підлокітниками, пригвинчене до підлоги. Стіни обкладені до половини кахлем, на підлозі теж кахельна біла плитка, ліворуч – маленький столик, на ньому видно хромований бік стерилізатора, накритого зверху білою серветкою, низенька біла шафа під стіною, в кутку – два великих холодильники. Навіщо аж два? Пахне ліками і сигаретним димом, певно, в цій кімнаті нещодавно курили. Куди мене привели? На