Читати книгу - "Терези"

обов’язково буду, – майже радісно відповів Олександр і приготував собі чергову дозу інсуліну «Лантус» фірми «Санофі» у шприц-ручці. Дружина здивувалася. Він посміхнувся. Спогади про минуле завжди діяли на нього заспокійливо.

Перед виходом поглянув на порожнє крісло для прохачів.

Той не потрапляє на гачок маніпулятора, хто сам пережив таке, що словами його не залякати…

Або…

Тихо причинив за собою двері й кивнув Алісі, мовляв, розслабся. Аліса теж здивувалася, аж олівець випав у неї з рук.

Або сам непоганий маніпулятор. Навчений цього з дитинства…

8

Аліса витягнула з сумочки – дорогої, між іншим, не те, що в інших! – пудреницю і провела пензликом по вилицях.

Непогано дібраний тон, гарна текстура, зморшки добре маскує, але… Щось відбувається на фірмі. Щось, що псує їй нерви, а цього не запудриш навіть дорогою косметикою!

От і шеф бігає, наче ошпарений. Ні, він ходить, як завжди, спокійний, наче лев, але ж вона бачить: щось гризе його зсередини. Хоч би не помер передчасно від тих гризот, поки вона собі життя нормальне не облаштує! Хоча… Може, новий шеф не буде таким скнарою?..

Аліса захлопнула пудреницю, кинула її разом із пензликом – дорогої, між іншим, фірми, а не ейвонівського розливу, як у інших, – до сумочки і підвелася з-за столу.

Хай там як, а звикати – якщо щось – до нового шефа важко, коли тут усе налагоджено і працює без збоїв. Поки що.

Обідня перерва давно минула, до закінчення робочого дня далекувато, отож треба пройтися до бухгалтерії, там є спеціально навчені люди, які знають усе про всіх. Час розпитати про молодика, який причепився до шефа і чогось від нього хоче.

Може, шантажист який?

Секретарка пошукала очима на столі аркуш, який шеф підписав і який мали забрати працівники бухгалтерії. У неї тепер з’явився привід вийти за двері. Аркуш до бухгалтерії вона принесе власноручно.

Вирішено. Заодно сумочку свою вигуляє, інакше навіщо вона такі бабки за неї відгрохала? Щоб у столі валялася?

9

Юра дав Максимові завдання набрати по телефону невеличку аптеку в Береговому, яка лояльно ставилася до новеньких і терпляче чекала, поки вони знайдуть назву необхідного препарату в базі даних і внесуть його в накладну.

Максим бавився з нею майже до завершення робочого дня. Офіс гудів, веселився… витягувався і сплющувався перед його очима, а третя кава була занадто солодкою, щоб він міг допити її до кінця. Дівчата постаралися. Катя чи Надя – він ще не запам’ятав, хто є хто…

– Слухай, Максе…

– Я Максим! – несподівано різко відповів хлопець своєму менеджеру.

Максом його називав Лешек. А сьогодні – парастас, завтра – похорон.

– Ну добре, Максиме, бери цю фігню і неси на склад. Спитаєш старшого по зміні, скажеш з «Арніки» привезли, пересорт. Але бігом, бо ще є кілька аптек, які чекають не дочекаються твого дзвінка!

Максим взяв баночку кардіомагнілу і пішов на склад. Там він уже якось був, і це його не потішило.

Цього разу на складі було спокійніше. У великому ангарі лише час від часу проходив хтось у синій спецівці, навіть не дивлячись на новенького. І протяги гуляли поміж залами і поверхами…

За скляною перегородкою сидів давненько не голений чоловік і щось черкав. Час від часу він оголошував у гучномовець кому, куди і що слід принести й знову черкав.

– Привіт! Ви тут старший?

– Я тут керівник зміни, а старший, куди пошлють, ходить, куди послали! – нервово відповів бородач, голос мав неприємний, гугнявий. – Що треба?

– Поміняти. Пересорт. З «Арніки», – Максим ледве згадав, що йому казав Юра. Бо думав зовсім про інше. – Це тут Олексій працював?

Керівник зміни закашлявся. Не дивно, холодно тут було страшенно.

– А ти хто йому? – засвердлив Максима чорними очима.

– Брат.

Однією брехнею більше, однією менше…

– Брат? Він не казав, що в нього є брат…

– Бо ми посварилися. Ще рік тому. У п’ятницю він сказав шефу, щоб узяв мене на роботу сюди, а у понеділок… у понеділок його вже не стало…

– Бо дурний був! Усім усе дозволяв. У нього на зміні робилося хтозна-що.

– Тоді чому його не вигнали?

– Бо вигідно було тримати. Списати могли все, що… – керівник зміни знову закашлявся і зиркнув на кардіомагніл. – Поклади. Скажеш Юрі, що обміняємо.

– Що списати?

– Ні, списувати не будемо, обміняємо… Увага! Натрію хлорид з бе-три на Чернівці! Десять флаконів! Шумахер чекати не любить, тому покваптеся!.. Ти чого ще тут?

– Шумахер – це прізвище чи прізвисько?

– Шумахер – це наш водій. А Олексій… був би живий, якби вчасно звідси пішов. Але я тобі нічого не казав…

Максим вийшов на свіже повітря, але легше від того не стало.

Слова змінного засіли йому в голові й не хотіли звідти вилазити.

Що ж ти наробив, Лешеку? Чому ж ти мені не зателефонував?

І привиділося Максиму, що там, на складі, за скляною перегородкою, сидить його найкращий друг: Не хотів тебе вплутувати…

Так я давно вже вплутаний, Лешеку!

А той тільки винувато усміхається…

10

Олександр відкрив пошту. У розділі «вхідні» нових листів не було. Хоча наближалася дванадцята година ночі і лист мав надійти. Інакше стажер вилетить із його фірми зі швидкістю кулі.

Профспілки на тебе немає…

Олександр скривився, згадавши, як кілька років тому його найкращі менеджери, в яких він вклав стільки сил і грошей (їхніх зарплат вистачило б йому на кілька років безбідного існування), раптом заговорили поміж собою про створення профспілки.

Невдячні…

Він негайно викликав їх до себе (стукачів завжди вистачало, як же без них?) і довго говорив з ними. Олександр перевершив самого себе. У результаті менеджери вийшли від нього з новими, значно вищими, посадами у трудових книжках і з твердим переконанням, що краще сидіти тихенько і не баламутити народ. Бо то – його фірма, і він тут – цар і бог!

Потім Олександрові донесли, що десь у курилці його назвали великим маніпулятором. Наступного дня він заборонив курилки на території фірми під страхом смертної кари.

Краще бути маніпулятором, аніж дозволити, щоб робочий клас пхав носа, куди не просять. Менеджери наче зрозуміли його, а за пару років звільнилися один за одним. А це найкращі!

Ну і нехай! Зрадники…

Олександр згадав, як обіцяв собі зв’язатися з їхніми теперішніми роботодавцями і попсувати репутацію своїх колишніх працівників. Але так і не зробив цього.

Десь у глибині душі він пишався своїми менеджерами, бо після його школи вони на