Читати книгу - "Богдан Ступка"

Масовка: селяни слухають промову Лисенка про те, як він буде селекціонувати…

Увечері дівчина, яка віншувала академіка, стурбовано підходить до режисера Прошкіна: «Слухала я, слухала… Олександре Олександровичу! Ну хай уже Ступка і грає таку негативну роль… Але ж грає талановито – ще наші люди повірять у єресь, яку говорить від імені Лисенка!» Прошкін пояснює, що ані слова не вигадав. Піднімав архіви – роль Лисенка списана з його справжніх промов. Волинянка пригадує: «Ступка виступав натхненно, так перевтілювався, аж мороз за шкірою брав: живий Лисенко! Зйомки часто зупиняли – режисер домагався досконалості. Ступка ні разу не розсердився, а після команди «Мотор!» знову і знову читав свою доповідь так само натхненно… Ним захоплювалися; ми, діти, розуміли, відчували, що це великий артист. У перервах ішов між люди, жартував, цікавився, як живуть… Не було в ньому ні краплі «зірковості». Фотографувався з усіма, хто тільки хотів. Охоче підписував потім знімки. А то йшов навприсядки, навчаючи чоловіків, як правильно танцювати гопака…»

Богдан Сильвестрович пригадує: «Якось режисер Юрій Іллєнко запитав мене: що таке актор у кіно? Я відповів, що камеру треба відчувати, як жінку, любити всім серцем. А Юра додав, що кожний кадр треба грати так, немов він останній і найтрагічніший. Далеко не завжди це буває просто. Адже не секрет, що іноді, наприклад, доводиться освідчуватися в коханні відсутній на знімальному майданчику партнерці. А я дуже люблю безпосередню реакцію, підігравати акторам уже перед камерою. Проте, із другого боку, в картинах часто збираються актори різних шкіл, і це взаємно доповнює нас у розкритті образів. У кіно – величезне поле для імпровізації. Наприклад, коли знімали «Миколу Вавилова», я так себе поводив, що режисер Олександр Прошкін просив поберегти емоції, боявся, що перегорю, доки запустять камеру. Він казав, що знімати епізоди з Лисенком ішов, як на свято, а з Вавиловим – як на каторгу».

У 1991 році святкує півстолітній ювілей у Львові. У майстерні художника Євгена Безніска та його дружини, скульптора Теодозії Бриж. Тут святкували на початку 60-х свої заручини Іван та Марія Драчі. Того ж року у Львові знімається у фільмі Олега Бійми «Гріх» за твором Винниченка. Бійма пригадує, що за кілька днів до приїзду Богдана Сильвестровича в нього псувався настрій. У них була ніби безкінечна суперечка – хто кращий? Великий Ступка чи маловідомий Бійма. Ступка іноді зривається: «Усе, повертаюся до Києва!» Постановник стрічки огризається: «Скатертю дорога!»

У 1992 році в Єрусалимі, біля Стіни Плачу, Богдан Ступка пише записку. Як годиться, лишає її в розколині Стіни. Він пише: «Я вже грав "Тев'є…" в Москві, Мюнхені, Львові, Воронежі, інших містах. Але не було ще "Тев'є…" в Єрусалимі. Не було – в Нью-Йорку. Господи, допоможи мені зіграти в цих містах. Як говорив Тевель: "Якби я був Ротшильд". За одинадцять років по тому здійсниться мрія. «Тев'є…» збере аншлаг, ущерть заповнену залу на півтори тисячі глядачів на Брайтоні. У 1993 році Богдана Сильвестровича нагороджують Шевченківською премією: «Вона для мене дуже дорога. Я її дуже і дуже пізно отримав… Причому символічно – за Шолом-Алейхемового "Тев'є-Тевеля". У 1993 році грає голову КДБ Володимира Семичастного, одного з учасників заколоту 1964 року проти Микити Хрущова, – справжнього кар'єрного генія: у тридцять сім років став босом радянських чекістів. Мені цей персонаж запам'ятався непідробною багатоликістю. Наприкінці 70-х я жив в одному будинку з Віктором Ґонтарем, зятем Хрущова. За його словами, справжня причина падіння Семичастного з посади в 1967 році полягала в тому, що Брежнєв не міг йому пробачити коливання до останнього – на чий бік пристати в 64-му.

У 1993 році втрачає батька: «Коли я вже грав у Львівському театрі, мати, як правило, була критиком, перелічуючи усі мої недоліки. Батько сидів, слухав, а потім казав: "Що ти, Маріє… Наш син – ого-го-о! А ти дурниці говориш…" Батько був скромною, делікатною людиною… Був оптимістом. Згадую, як наприкінці 70-х років, коли я жив у невеличкій квартирі на Хрещатику, батько приїхав до мене. Він і тоді, коли працював, заробляв небагато, найвища зарплата – 110 карбованців, а пенсію мав лише 52 карбованці 20 копійок. Жили небагато, і батько чимало часу приділяв консервації всіляких овочів. Отож і привіз мені солоних огірків, квашеної капусти й бутель самогону. Піднімаємося в ліфті до квартири, і я питаю Сильвестра: "Батьку, як життя?" Мій жартівливо-мудрий батько відповів, трохи перефразовуючи Сталіна: "Жить стало лучше, жить стало смешней". Батьків життєвий гумор навчив мене того, що, володіючи ним, людина стає стійкішою й живучішою в цьому нелегкому житті. Як і батько, спасибі йому, живу з гумором…»

У середині 90-х Бійма і Ступка зустрічаються знов у Львові на зйомках картини «Пастка» за мотивами повісті Івана Франка. Вони вже притерлися, звикли один до одного, працюють, як у хорі співають. Вечорами Богдан Сильвестрович режисера не відпускає від себе. Одного разу підводить його до Театру юного глядача. Оповідає, що саме тут, у маленькій адміністраторській, мешкав автор «Тев'є…». Місто Лева прихистило Шолом-Алейхема, вигнанця з чорносотенної царської Росії.

У 1995 році киян розважають рекламні «біг-морди» антрепризної постановки Андрія Жолдака за мотивами «Хто боїться Вірджінії Вульф». На рекламних щитах назва «Не боюся сірого вовка» суцільний епатаж: образ Ади Роговцевої доповнюють вуса, а Богдана Сильвестровича – цицьки та ліфчик. У Жолдака він перевдягається в дамську сукню, на голові – парик. Консервативний глядач у шоці: «Ніби серйозний артист, а тут випендрюється, панянку зображає».

Ступка так тлумачить свої вчинки: «А я ніколи й не відмовлявся від експериментів. Бо без експериментів нема прогресу. Навіть у 20-ті роки, під керівництвом Гната Юри, наш театр не відмовлявся від новацій – тут ставили і Гауптмана, і Метерлінка. Гнат Юра, так само як і Лесь Курбас, мріяв про український європейський театр. Та й починали вони разом, але потім їхні творчі шляхи розійшлися. Проте кожен із них творив український театр. Я продовжую традиції театру Гната Юри і також продовжую традиції Леся Курбаса. Мій педагог акторської майстерності – учень Курбаса, Борис Хомич Тягно. Він викладав в студії театру Марії Заньковецької, де я вчився, був головним режисером цього театру. Він дуже багато нам, акторам-початківцям, розповідав, що таке Курбас, що